XVIV

Ранок зустрів мене тишею, яку порушувало лише ледь чутне шурхотіння прибою десь далеко внизу. Енцо ще спав — його дихання було важким і спокійним, і я не наважилася його будити. Спустившись на кухню, я відчула потребу зайняти чимось руки. Для мене готування завжди було формою медитації: ритмічне нарізання продуктів, шипіння сковорідки, аромат свіжої кави — усе це повертало відчуття контролю над життям, яке останні дні нагадувало хаос.

Я саме розкладала підсмажений хліб на велику тарілку, коли почула кроки. У дверях з’явилася Джулія. Вона виглядала втомленою, але в її очах уже не було тієї паніки, що вчора.

— Пахне неймовірно, — усміхнулася вона, сідаючи за стіл і підпираючи щоку рукою. — Ти вирішила нас усіх задобрити сніданком?

— Просто хотілося щось зробити, — відповіла я, наливаючи їй каву. — Щоб не думати.

— Розумію. В цьому домі думати іноді небезпечно для психіки, — Джулія зробила ковток і хвилину ми просто мовчали про дрібниці: про погоду, про те, що будинок на скелях набагато затишніший за їхній міський маєток.

Але я відчувала, що вона хоче запитати щось інше. Джулія завжди була прямою, як і її брат.

— Б’янко, — вона раптом опустила очі на свій келих. — Можна особисте запитання? Після всього, що сталося... після того, як він втягнув тебе в це пекло. Що ти насправді відчуваєш до Енцо?

Я завмерла з ножем у руці. Питання влучило точно в ціль. Я відклала ніж і повільно повернулася до неї.

— Я... — я затнулася, шукаючи правильні слова. — Чесно? Я розгублена, Джул. Частину мене охоплює страх, коли я бачу його темну сторону. Але інша частина... вона пам’ятає того хлопчика. І те, як він дивиться на мене зараз. Я не впевнена, чи можу назвати це коханням у звичному розумінні, я ще не зовсім розумію свої почуття. Але я точно знаю одне: я хочу бути поруч із ним. Попри все.

— Це гарна відповідь, — почувся низький голос від дверей.

Ми обидві здригнулися. Енцо стояв у дверях, спершись на одвірок. Він був у самих лише домашніх штанах, з чистою пов’язкою на плечі, і сонячне світло підкреслювало кожну лінію його втомленого, але рішучого обличчя.

Він підійшов до мене, ігноруючи присутність сестри, і поклав руку мені на талію, притягуючи до себе.

— Я теж хочу бути поруч із тобою, Б’янко, — тихо сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Більше, ніж будь-коли.

Я відчула, як мої щоки спалахнули. Це було так інтимно й відверто, що я на мить забула, як дихати.

— Ой, благаю! — Джулія демонстративно закотила очі й зашуміла стільцем, підводячись. — Залиште свої ніжності при собі, принаймні до того, як я доп’ю каву. Ви зараз цукром тут усе заллєте, а нам ще війну планувати.

Енцо ледь помітно посміхнувся, не відпускаючи мене, а я відчула неймовірну ніяковість. Мені хотілося сховатися за сковорідкою, але в той же час тепле відчуття в грудях підказувало, що я сказала правду. Бути поруч — це єдине, що зараз мало сенс.

— Сніданок на столі, — пробурмотіла я, намагаючись вивільнитися з його обіймів, щоб приховати збентеження. — Сідайте вже, «стратеги».

Ідилія сніданку розвіялася миттєво, коли на кухні з’явився Річард. Його вигляд — зібраний, у незмінному темному костюмі, попри ранню годину — змусив усіх підібратися. Він поклав планшет на стіл поряд із тарілками та коротким кивком привітав присутніх.

— У мене є новини, — почав він, дивлячись на Енцо. Його голос був рівним, але в очах читалася напруга. — Скажімо так, п’ятдесят на п’ятдесят.

Енцо відпустив мою талію і сів за стіл, перетворюючись на холодного стратега. Я залишилася стояти біля стільниці, спостерігаючи за ними.

— Сальваторе успішно зник, — повідомив Річард. — Наші люди підтвердили, що він перетнув кордон під чужим ім’ям. Слідів немає. Він у безпеці, і його більше не зможуть використати як важіль проти нас.

Я відчула, як камінь звалився з душі. Сальваторе вільний. Але Річард не поспішав посміхатися.

— А друга частина новин? — запитав Енцо.

— Ми локалізували твого дядька. Він забарикадувався у своєму маєтку на півночі. Але є проблема, — Річард вивів на екран знімки з супутника та дані розвідки. — Антоніо назбирав цілу армію. Там не просто охоронці, Енцо. Там найманці, які не мають що втрачати. Він готує масштабний наступ, і, судячи з усього, він не збирається чекати, поки ми відновимо сили. Він знає, що ми тут.

У кімнаті стало холодно. Армія. Проти нас чотирьох і жменьки людей Енцо.

Я випадково відвела погляд від екрана і помітила дещо інше. Річард, передаючи Джулії горнятко з кавою, затримав руку трохи довше, ніж потрібно. Їхні погляди зустрілися — швидкий, електричний контакт, який Джулія одразу спробувала розірвати, різко відвернувшись, але її щоки зрадницько порозовіли. Річард же на мить втратив свою кам’яну маску, і в його очах промайнуло щось схоже на тихий відчай.

Я промовчала, але серце забилося швидше. У цьому домі, оточеному ворогами, народжувалося ще щось небезпечне.

— Нам потрібно вдарити першими, — різко сказав Енцо, перериваючи мої думки. — Якщо ми чекатимемо — ми мертві.

Він підвівся і поглянув на мене. У його погляді не було колишньої ніжності, лише темна рішучість.