XVIII

​Б'янка 

Паніка літала в повітрі, густа й липка. Джулія кудись зникла — здається, Річард повів її заспокоїти, — а люди Енцо тепер мелькали в коридорах, перевіряючи зброю та зачиняючи важкі віконниці.

Мене охопив холод. Внутрішній, липкий страх, що йде від самого серця. Я не могла всидіти на місці й пішла довгим коридором, шукаючи Енцо. Мені потрібно було почути його голос, інакше я просто розсиплюся на шматки.

Його кабінет був у кінці крила. Двері були прочинені, і я вже хотіла увійти, як раптом зупинилася, почувши його голос. Він був не просто напруженим — у ньому звучала лють, змішана з відчаєм.

— Ти впевнений, Сальваторе? — запитав Енцо в слухавку. — Скільки їх було?

Я завмерла. Сальваторе. Вірний помічник його батька, людина, яка бачила Енцо ще дитиною і знала всі таємниці родини Гало. Я притулилася до стіни, затамувавши подих.

— Прокляття... — Енцо заходив по кімнаті, я чула його важкі кроки. — Маєток батька спалили? А архіви?

Голос у слухавці був тихим, я чула лише уривки хрипкого, переляканого дихання старого чоловіка.

— Енцо, вони прийшли за мною одразу після того, як твій дядько вижив, — голос Сальваторе раптом став чіткішим. — Це був сигнал. Старий маєток у руїнах. За мною хвіст, вони не відстають ні на крок. Я не можу приїхати до вас, я приведу вбивць прямо до твого порогу.

— Сальваторе, ми вишлемо людей, Річард знайде спосіб тебе витягти! — вигукнув Енцо, але старий його перебив.

— Ні! Слухай мене уважно, хлопчику. Я забагато знаю. Твій дядько не заспокоїться, поки не зітре останню пам'ять про твого батька. Я йду «на дно». Я маю зникнути, щоб дати тобі шанс. Б’янці... бережи її. Вона — єдине, що в тобі залишилося від тої дитини, яку я колись знав. Не шукай мене, Енцо. Прощавай.

Почулися короткі гудки. В кабінеті запала гробова тиша. Я відчула, як ноги стають ватяними. Сальваторе, остання опора Енцо, людина, яка була його зв’язком із минулим, зникає. Щоб врятувати його, він розриває всі нитки.

Я штовхнула двері й увійшла. Енцо стояв біля вікна, стискаючи телефон так сильно, що його кісточки побіліли. Коли він обернувся і побачив моє обличчя, він одразу зрозумів: я все чула.

— Він не повернеться, правда? — мій голос тремтів. — Він просто пішов. Щоб врятувати тебе.

Енцо повільно кивнув. Він підійшов ближче й обережно взяв моє обличчя у свої долоні. Його погляд був наповнений болем людини, яка щойно втратила останнього наставника.

— Він виграв нам час, Б’янко. Але тепер навколо нас тільки вороги. Більше немає кому дати пораду чи підтримати. Сальваторе обрав забуття, щоб ми не загинули разом із ним.

Мені стало по-справжньому страшно. Енцо тепер був абсолютно самотнім на цій вершині влади. Дядько живий, Сальваторе втік, а ми — замкнені в цьому будинку, який раптом здався мені занадто маленьким для тієї війни, що насувається.

— Що ми будемо робити? — прошепотіла я.

— Наразі — нічого, — тихо відповів Енцо, великим пальцем погладжуючи мою щоку. — Ми залишимося тут. Тобі потрібно відновитися, Б’янко, і мені теж. Якщо ми кинемося в бій зараз, знесилені й розгублені, ми програємо. Попереду занадто багато подій, і нам знадобляться всі сили, які ми зможемо зібрати.

Я кивнула, відчуваючи, як напруга в плечах трохи спадає. Його голос, такий впевнений і низький, діяв як заспокійливе.

— Добре, — прошепотіла я. — Ти правий.

Ніч за вікном стала ще густішою. Будинок поступово затихав: Річард і Джулія розійшлися по своїх кімнатах, а в коридорах залишилися лише тіні охоронців. Ми разом піднялися на другий поверх. У великій спальні горіло лише кілька настільних ламп, заливаючи кімнату м'яким бурштиновим світлом.

Я спостерігала за ним, поки він обережно знімав светр, намагаючись не тривожити пов'язку. На його тілі були сліди війни, а в очах — відблиски недавнього болю. Я підійшла ближче, допомагаючи йому, і мої пальці випадково торкнулися його гарячої шкіри. По тілу пробіг електричний розряд.

Енцо зупинився і розвернув мене до себе. Його погляд потемнішав, став глибшим. Він притягнув мене за талію, ігноруючи власну слабкість, і я відчула, як моє серце забилося об його ребра.

— Б’янко... — видихнув він моє ім’я прямо в губи.

Його поцілунок почався неймовірно ніжно. Це було як обіцянка, як подяка за порятунок, як спроба переконатися, що я справді тут, жива й тепла. Його губи обережно вивчали мої, наче боялися зламати. Але вже за мить ніжність переросла в щось значно потужніше.

Пристрасть спалахнула раптово, як пожежа на тому складі. Це був поцілунок людей, які щойно зазирнули в очі смерті й тепер відчайдушно намагалися відчути життя. Його язик торкнувся мого, вимогливо й жадібно, а руки міцніше стиснули мою талію, притягуючи впритул, так, щоб між нами не залишилося навіть повітря.

Я запустила пальці в його густе волосся, відповідаючи з тією ж несамовитістю. У цьому поцілунку було все: страх втрати, лють на ворогів і те саме первісне потягнення, яке зв’язувало нас ще з дитинства. Ми були двома пораненими душами, що знайшли єдиний безпечний прихисток — один в одному.

Він відірвався від моїх губ лише на секунду, важко дихаючи, і притиснувся чолом до мого.