XVII

Джулія Гало 

Стіни цього будинку на скелях, які раніше здавалися мені фортецею, тепер тиснуть. Кожен скрип мостини, кожен удар хвилі об каміння знизу відгукується в моїх скронях. Він вижив. Дядько Антоніо, людина, яка колись дарувала мені ляльок, а сьогодні намагалася вбити мого брата і його жінку, все ще дихає.

Я вислизнула з їдальні, щойно Енцо вимовив ці слова. Мені потрібно було повітря, але легені ніби заповнилися бетоном. Я забігла в невелику бібліотеку на першому поверсі, зачинила двері й притулилася до них спиною.

Темрява. Я сповзла по дереву двері на підлогу, обхопивши коліна руками. Тремтіння почалося з пальців і швидко охопило все тіло. Це не був просто страх — це була паніка, дика й некерована. Перед очима плавали плями: кров на сорочці Енцо, палаючий склад, обпечене плече Б’янки.

— Дихай, Джул... просто дихай... — прошепотіла я собі, але вдих виходив рваним і коротким.

Раптом двері за моєю спиною здригнулися. Я відсахнулася, здушено скрикнувши.

— Джуліє? Це я.

Голос Річарда. Спокійний, низький, як оксамит. Він прочинив двері, і смужка світла з коридору впала на моє обличчя. Побачивши мене на підлозі, він миттєво опинився поруч. Він не почав панікувати, не кликав на допомогу. Він просто сів навпроти мене, зберігаючи ту дистанцію, яка дозволяла мені не почуватися загнаною в кут.

— Подивися на мене, — тихо наказав він.

Я підвела очі. Річард завжди був для мене просто тінню Енцо. Мовчазним виконавцем, професіоналом без емоцій. Але зараз, у напівтемряві бібліотеки, я побачила в його погляді щось інше — глибоку, майже болісну втому і... співчуття.

— Я не можу так більше, Річарде, — мій голос зірвався на хрип. — Я не хочу чекати, поки нас усіх повбивають. Я хочу, щоб Енцо був просто моїм братом, а не мішенню. Я хочу... я хочу жити без запаху пороху в волоссі.

— Знаю, — він простягнув руку і на мить накрив мої пальці своєю долонею. Вона була великою і неймовірно теплою. — Твій брат робить усе, щоб цей запах ніколи не торкався тебе. Але цей світ... він не відпускає просто так.

— Чому ти не пішов? — я витерла сльози тильною стороною долоні. — Ти міг би мати нормальну роботу, сім'ю. Чому ти з ним у цьому пеклі?

Річард ледь помітно посміхнувся, і ця посмішка зробила його обличчя зовсім іншим — молодшим, вразливішим.

— Бо Енцо був першим, хто побачив у мені людину, а не інструмент. І тому, що я пообіцяв йому берегти найдорожче, що в нього є. Тебе, Джуліє.

Він сказав це так просто, але моє серце раптом пропустило удар. Не від страху. Від дивного, гарячого хвилювання, яке розлилося по грудях. Я дивилася на його чіткий профіль, на шрам біля брови, на сильні руки. Весь цей час він був поруч. Завжди на крок позаду, завжди на варті.

— Тобі страшно за нього? — запитала я, відчуваючи, як тремтіння в руках нарешті вщухає.

— Мені страшно не встигнути, — відповів він, підводячись і подаючи мені руку. Його погляд затримався на мені трохи довше, ніж вимагала ввічливість. — Ходімо. Енцо чекає. І не бійся... поки я дихаю, ніхто не відчинить ці двері без мого дозволу.

Я вклала свою долоню в його. У цей момент я зрозуміла: те, що я відчула, було не просто вдячністю. Це було те саме почуття, яке я бачила в очах Б'янки, коли вона дивилася на мого брата.

Ми вийшли в коридор, і світ уже не здавався таким ворожим. Бо тепер я знала, що в моїй фортеці є ще один захисник. Якого я раніше не помічала.