XVI

 Будинок на скелях зустрів нас шумом прибою та запахом хвої. Тут було тихо. Навіть занадто тихо після гуркоту пострілів і криків на складі. Лікар, якого Річард привіз із собою, мовчки зробив свою справу: перев'язав плече Енцо, обробив мій опік і, не промовивши жодного зайвого слова, поїхав.

Я сиділа на терасі, загорнувшись у теплий плед. Нічне море здавалося чорною безоднею, а я ніяк не могла позбутися тремтіння. Перед очима все ще стояв Енцо — той розлючений чоловік хмарі порохового диму. Його холодний погляд, коли він стріляв у власного дядька, лякав мене більше, ніж я можу зізнатися. Я знала, що мій чоловік небезпечний, але щоб настільки... я не уявляла.

Почулися тихі кроки. Енцо підійшов і сів поруч на кам’яний парапет. Він змінив закривавлену сорочку на легкий светр, але блідість не зникала з його обличчя.

— Ти боїшся мене, — це було не запитання, а факт. Його голос звучав глухо.

— Я боюся того, що цей світ робить із тобою, Енцо, — я повернулася до нього. — Ти був... іншим там, на складі. Не тим хлопчиком, якого я пам'ятаю.

Він опустив голову, розглядаючи свої руки — руки, які щойно забрали життя.

— Мій батько був монстром, Б’янко, — почав він так тихо, що я ледь чула його за шумом хвиль. — Він насолоджувався владою, яку дає страх. Я все життя втікав від цього. Будував легальний бізнес, намагався бути «чистим». Але сьогодні, коли я побачив того виродка біля тебе... всередині ніби щось клацнуло. Я відчув таку холодну, чорну лють, що на мить мені стало все одно на кодекси й правила. Я просто хотів знищити все, що загрожує тобі.

Він подивився мені в очі, і в них я побачила справжній відчай.

— Найбільше у світі я боюсь одного дня прокинутися і зрозуміти, що я став дзеркальним відображенням свого батька. Що в мені не залишилося нічого, крім цієї темряви.

Я простягнула руку й торкнулася його долоні. Вона була холодною.

— Ти не він, Енцо. Він не вмів любити. А ти прийшов за мною, ризикуючи всім.

Він нічого не відповів, лише міцно стиснув мою руку, ніби тримався за рятівний круг.

Вечеря була напрочуд тихою. Ми зібралися в невеликій їдальні: Енцо, я, Джулія та Річард. Це виглядало майже як нормальне життя. Джулія намагалася розрядити атмосферу, розповідаючи смішні історії з їхнього з Енцо дитинства, а Річард іноді стримано посміхався, підливаючи вино.

На мить я майже повірила, що жах закінчився. Що ми просто четверо друзів у гарному будинку біля моря.

Але коли вечеря добігала кінця, Річард поклав на стіл свій телефон, що вібрував. Він швидко прочитав повідомлення і спохмурнів, глянувши на Енцо.

Енцо відставив келих із вином. Атмосфера в кімнаті миттєво змінилася. Веселощі Джулії згасли, як свічка на вітрі.

— Що там? — коротко запитав Енцо.

Річард важко зітхнув, дивлячись на нас.

— Наші люди перевірили морг і лікарні.

Енцо напружився, його пальці стиснулися на краю столу.

— Говори.

— Твій постріл був точним, Енцо, але куля пройшла по дотичній до черепа. Його знайшли люди клану раніше, ніж наші встигли зачистити все остаточно.

Енцо повільно підвівся, його обличчя знову перетворилося на непроникну маску. Він подивився на мене, і в його очах я побачила ту саму темряву, якої він так боявся.

— Мій дядько вижив, — вимовив він голос, від якого по спині пробіг холодок. — А це означає, що полювання не закінчилося. Це був лише початок.

Джулія зблідла, а я відчула, як стіни затишного будинку знову починають здаватися стінами фортеці під облогою.