XIV

Шлях через службові коридори лікарні нагадував кадри з фільму жахів: миготливі лампи, запах хлорки та важке дихання Енцо, який спирався на моє плече. Річард ішов попереду, тримаючи зброю напоготові, Джулія замикала нашу процесію, постійно озираючись у паніці. 

— Запасний вихід через пральню, — скомандував Річард, вказуючи на масивні металеві двері.

Раптом будівлю стрясонув глухий вибух десь на верхніх поверхах. Світло згасло, і нас поглинула абсолютна темрява. У ту ж мить почався хаос. Звуки пострілів почулися зовсім поруч, перемішуючись із криками пацієнтів та персоналу.

— Б’янко, тримайся за мене! — вигукнув Енцо, але в цей момент натовп переляканих людей, що вибігли з сусіднього відділення, буквально врізався в нас.

Мене штовхнули, я випустила гарячу руку Енцо. Навколо панувала тиснява, хтось кричав італійською, хтось стріляв у стелю. Я намагалася намацати його в темряві, кликала на ім’я, але відповіддю був лише гуркіт чергового вибуху.

Сильна рука раптом схопила мене за лікоть.

— Енцо? 

— Заткнися, — пролунав чужий голос.

Я відчула різкий укол у шию. Світ поплив, звуки боротьби стали глухими, ніби я занурилася під воду. Останнє, що я пам’ятаю — це відчайдушний крик Енцо, який кликав мене десь здалеку, крізь стіну вогню та диму.

Притомність поверталася повільно, супроводжуючись нестерпним болем у потилиці. Перше, що я відчула — холодний метал, що в’їдався у зап’ястя.

Я спробувала поворухнутися, але мої руки були заведені за спину і міцно прив’язані до важкого металевого стільця. Ноги також були зафіксовані. Голова важко схилилася набік, і я нарешті розплющила очі.

Приміщення було величезним і напівтемним. Високі стелі, пошарпані бетонні стіни та запах гнилої деревини й морської солі. Ми знову в порту? Чи це якийсь старий склад? Єдиним джерелом світла була одна лампочка, що гойдалася прямо над моєю головою, кидаючи довгі, зловісні тіні.

— Прокинулася, — пролунав голос із тіні. — А я вже почав думати, що переборщив із дозою.

З темряви вийшов чоловік. Він не був схожий на Каспера. Цей був старшим, у дорогому італійському костюмі, з ідеально зачесаним сивим волоссям. У його руках був мій медальйон, який він повільно крутив між пальцями.

— Хто ви? — мій голос звучав як шелест сухого листя.

— Той, хто навчить Енцо, що буває, коли кров Гало зраджує свої витоки, — він підійшов впритул, і я побачила на його персні той самий герб, що був у кабінеті батька Енцо. — Ти — та сама «чиста річ», про яку він так дбає. Шкода. Чистота в нашому світі довго не живе.

Він нахилився до мене, і в його очах я побачила не безумство Каспера, а дещо набагато страшніше — холодний, розрахунковий садизм.

— Енцо прийде за мною, — процідила я крізь зуби, намагаючись не показувати страху. 

— О, я на це дуже сподіваюся, — посміхнувся він. — Власне, він уже в дорозі. Питання лише в тому, що він знайде, коли відчинить ці двері.

Світло від лампи, що розгойдувалася над головою, засліплювало, змушуючи мене мружитися. Чоловік, якого я подумки вирішила називати «Сивим», повільно ходив навколо мого стільця. Звук його кроків по бетонній підлозі відбивався від стін, як удари метронома, що відраховує час до мого кінця.

— Б’янко, Б’янко... — зітхнув він, зупинившись позаду мене. Я відчула його крижаний подих біля свого вуха. — Ти знаєш, Енцо завжди був занадто романтичним для нашого бізнесу. Він думає, що може керувати імперією, не забруднивши манжетів. І він думає, що може все робити легально...

Він раптом різко схопив мене за волосся, змушуючи закинути голову назад. Біль пронизав шию, але я зціпила зуби, щоб не дати йому задоволення почути мій крик, хоча й готова була кричати. 

— Де коди доступу до сицилійських активів? — процідив він. — Енцо перевів їх на офшор, до якого має доступ лише «довірена особа». Ти — його слабкість. Чи не ти випадково та сама особа?

— Я нічого не знаю про його гроші, — видихнула я, дивлячись прямо в його порожні очі. — Можливо ти не в курсі, але ми не закохана парочка! Це лише боргові відносини! 

Сивий розсміявся — сухо і безрадісно.

— Не бреши мені. Дівчина, яка віддає свою кров ворогу — це не просто борг. Ти — його серце, Б’янко. А я збираюся це серце вирвати.

Він кивнув одному зі своїх поплічників, що стояв у тіні. Той підійшов ближче, тримаючи в руках розпечений металевий прут. Жар від нього я відчула навіть на відстані. 

— Давай спробуємо ще раз, — голос Сивого став солодким, майже гидотним. — Якщо ти не знаєш кодів, можливо, ти знаєш, де він тримає архіви свого батька? Ті самі, де записані всі наші... гріхи.

Я мовчала. Навіть якби я щось знала, я б не сказала. Перед очима стояв образ Енцо в лікарні — його теплий погляд і обіцянка захищати. Тепер була моя черга захищати його.

— Мовчання — це теж вибір, — холодно сказав він. — Але він дорогий.

Чоловік взяв прут у підлеглого і підніс його до мого обличчя. Я відчула, як піт стікає по спині, а серце б’ється десь у самому горлі. 

— Знаєш, що найсмішніше? — прошепотів він. — Енцо вже тут. Він чує нас через цей мікрофон. Він знає, що кожна секунда твого болю — на його совісті.