XIII

Минуло три дні. Лікарняна палата Енцо перетворилася на імпровізований штаб, але сьогодні вранці тут панувала незвична тиша. Енцо вже міг сидіти, хоча кожний рух давався йому через стиснуті зуби. Я якраз міняла воду у вазі з квітами, коли двері тихо відчинилися.

У палату ковзнула постать у широкому пальті, глибокому капюшоні та великих сонцезахисних окулярах. Я напружилася, миттєво згадавши порт, але жінка швидко скинула окуляри й капюшон.

— Джулія! — видихнула я, впізнавши сестру Енцо.

Вона не звернула на мене уваги. Вона буквально підлетіла до ліжка брата. Енцо, який зазвичай був скелею, раптом усміхнувся — так щиро й тепло, як усміхався лише мені в ту ніч сповідей.

— Ти ідіот, Енцо Гало! — замість привітання вигукнула Джулія, міцно обіймаючи його за плечі, але обережно, щоб не зачепити пов’язку. — Річард сказав, що ти ледь не віддав кінці через свою самовпевненість! Ти про мене подумав? Про те, що я залишуся зовсім одна в цьому зміїному кублі?

— Я теж радий тебе бачити, сестричко, — хрипко відповів він, погладивши її по руці.

— Не смій мені посміхатися! — Джулія відсторонилася, витираючи сльози. — Ти мав бути обережнішим. Ти тепер голова родини, а поводишся як вуличний стрілець. Докори сумління тебе не гризуть?

Я стояла біля вікна, милуючись цією сценою. Було щось неймовірно зворушливе в тому, як ця тендітна дівчина вичитувала грізного Гало, а він покірно слухав.

— Досить, Джул, — Енцо м’яко перебив її потік докорів і поглянув на мене. — Підійди, Б’янко.

Я невпевнено наблизилася. Джулія перевела погляд на мене, і її очі заблищали від цікавості.

— Джуліє, я хочу, щоб ти знала правду, — почав Енцо, взявши мене за руку. — Ти пам’ятаєш мої розповіді про дівчинку з острова? Ту, про яку я не міг забути роками?

Джулія розкрила рот, переводячи погляд з брата на мене і назад.

— Та сама... Б’янка? Та сама «маленька фурія»?

— Вона врятувала мені життя в порту, — додав Енцо. — І буквально поділилася зі мною своєю кров’ю.

Джулія видала звук, схожий на писк захвату, і буквально підстрибнула на місці. Вона схопила мене за плечі й почала трясти.

— Боже мій! Я не вірю! Енцо, ти нарешті це зробив! Ти знайшов її! Б’янко, ти не уявляєш... він ніколи, чуєш, ніколи не дивився на жодну жінку так, як на ту стару фотографію. Я думала, він залишиться старим самотнім вовком з пістолетом під подушкою!

Вона обійняла мене так міцно, що в мене перехопило подих. Її щастя було таким заразливим, що я не змогла стримати сміху.

— Тепер я спокійна, — Джулія нарешті відпустила мене і хитро підмигнула братові. — Тепер у нього є заради кого жити, а не тільки заради кого вбивати.

Весела атмосфера панувала в палаті ще деякий час, поки Джулія не зібралася йти, знову одягаючи своє маскування. Але коли вона вже була біля дверей, до палати швидким кроком зайшов Річард. Його обличчя було білим, як крейда.

— Енцо, вибач, що перебиваю сімейну ідилію, — швидко промовив він, замикаючи двері на засув. — Твої італійські «друзі» не повірили в чутки про твою смерть.

Енцо миттєво змінився в обличчі. Тепло зникло, повернулася сталь.

— Як далеко вони?

— Вони вже в місті. І щойно ми зафіксували, що з лікарняної системи хтось намагався витягти дані про пацієнта з твоєю групою крові.

Енцо поглянув на мене, і в його очах я прочитала холодну рішучість.

— Б’янко, збирайся. Ми не чекатимемо евакуації.

— Але ти ще не можеш ходити на великі відстані! — вигукнула я.

— Зараз я зможу все, — він відкинув ковдру, демонструючи закривавлену пов’язку, яка знову почала темніти від напруги. — Річарде, готуй запасний вихід. Джуліє, ти йдеш з нами. 

Він підвівся, похитнувся, але вхопився за мою руку, використовуючи мене як опору. Десь далеко в коридорі почувся звук розбитого скла, і я зрозуміла: лікарня перестала бути притулком. Вона стала пасткою.