XII

Б’янка

Його очі повільно розплющуються, і на мить світ завмирає. Замість темної прірви, яку я бачила раніше, переді мною постає каламутний погляд, що поволі фокусується на мені.

— Енцо? — шепочу я, ніби не хочу його налякати. 

Він намагається поворухнути губами, але я не даю йому цього зробити, не чекаю відповіді. Паніка, яка щойно була приспана полегшенням, охоплює мене з новою силою. Я вискакую з-за ліжка, де так довго сиділа, і мчу до дверей, ледь не перечепившись через власні ноги.

— Лікаря! Швидше! Він прийшов до тями! — кричу в порожній коридор, і мої слова відлунюють у тиші, розриваючи стерильну тишу лікарні.

За кілька секунд лунає тупіт ніг. Палата наповнюється медичним персоналом, який рухається злагоджено й швидко. Лікар, що був у операційній, тепер біля ліжка Енцо. Він оглядає його, перевіряє показники на моніторах, і його обличчя, що раніше було заклопотаним, нарешті світлішає.

— Стан стабільний, пані, — каже він мені, звертаючись через плече, доки його руки продовжують працювати. — Це диво. І все завдяки вашій крові. Ви врятували йому життя.

Моє серце, яке до цього билося, як птах у клітці, нарешті заспокоюється. Я врятувала його. Він житиме.

Коли лікарі відходять, у палату заходить Річард. За ним — двоє міцних чоловіків Енцо, їхні погляди сканують приміщення, ніби шукаючи приховану загрозу. Їхні обличчя спокійні, але в очах читається глибока повага до свого боса.

— Ти знову витягнув щасливий квиток, Енцо, — каже Річард, підходячи до ліжка. Його голос звучить трохи хрипко, ніби він теж пережив шок. — Але цього разу завдяки Б’янці.

Енцо ледь помітно киває, його погляд не відривається від мене. У ньому є щось таке, що змушує мої щоки спалахнути.

— Каспер мертвий, — доповідає один з охоронців. Його голос низький і без емоцій. — Усі його люди також. Порт зачищений. Слідів ніяких не залишили.

— Італійські партнери... — хрипить Енцо. Його голос слабкий, але в ньому відчувається та сама непохитна воля.

— Вони ще нічого не знають про твій стан, — швидко відповідає Річард. — Ми розпустили чутки, що ти... загинув. Це дасть нам час.

Енцо заплющує очі, а потім знову дивиться на мене. Його погляд стає більш сфокусованим, у ньому з'являється щось, що змушує моє серце битися швидше, ніж би мало.

Коли Річард та охоронці виходять, ми знову залишаємося наодинці. Тиша між нами тепер зовсім інша. Вона наповнена не страхом, не тривогою, а чимось новим, незвіданим, що висить у повітрі, як щільний туман.

— Отже, — Енцо ледь помітно посміхається. Його губи трохи потріскані, але посмішка все одно має ту саму владну нотку, яку я так добре запам'ятала. — Схоже, наш контракт закінчився швидше, ніж я думав. Каспер мертвий. Ти вільна.

Я відчуваю, як у грудях щось стискається. Вільна? Від чого? Від людини, яка щойно ледь не померла, захищаючи мене? Від хлопчика, який був моїм першим захисником? Від цієї незрозумілої, але такої сильної притягальності?

Я підходжу ближче до ліжка, беру його руку. Його шкіра гаряча. Мої пальці обережно переплітаються з його.

— Я згадала, Енцо, — мій голос тремтить, але я вже не намагаюся це приховати. — Я згадала тебе. Того хлопчика з виноградників. Ти ще тоді пообіцяв мені захист.

Його очі розширюються. Він дивиться на мене, і в його погляді змішуються здивування, полегшення і якась неймовірна ніжність, що майже роззброює.

— Ти... згадала? — його голос ледве чутний, хрипкий, але в ньому звучить непідробне здивування. — Моя маленька фурія...

Я нахиляюся ближче, мої пальці торкаються його щоки. Відчуваю легку щетину, яка тепер, після всього пережитого, здається мені зовсім не грубою. Я бачу в ньому не дона, а того хлопчика, який тоді пообіцяв мені світ.

— Ти зберігав мою фотографію, — кажу і по щоці котиться сльоза, — весь цей час. Чому?

Він зводить вільну руку, яка не підключена до крапельниць, і обережно торкається моєї щоки, витираючи сльозу великим пальцем. Його пальці гарячі, і їхній дотик викликає мурашки по шкірі.

— Бо я завжди виконую свої обіцянки, Б’янко, — шепоче він. Його погляд проникає мені в саму душу. — Я обіцяв захищати тебе. І я ніколи не відмовлявся від цієї обіцянки. Навіть коли ти зникла. Навіть коли ти знову з'явилася в моєму житті, як кошмар, і я не міг зрозуміти, чому мене так тягне до тебе.

Його погляд поглинає мене. Я відчуваю, як його пальці легенько тягнуть мою щоку до себе, і я піддаюся, ніби під гіпнозом. Мої губи торкаються його губ. Це не пристрасний поцілунок, а ніжний, обережний дотик, сповнений полегшення і якогось нового, незвіданого почуття. Минуле і сьогодення сплітаються воєдино в цьому єдиному моменті. Його губи гарячі і м'які від спеки, що виходить від його хворого тіла. Я відчуваю його слабкий, але такий бажаний подих на своєму обличчі.

Я відчуваю, як його рука легенько стискає мою шию, притягуючи ближче, посилюючи цей дотик. Його слабкість зараз майже не відчувається, лише його потреба у близькості.

— Контракт... — шепочу я в його губи, відчуваючи, як вони знову торкаються моїх. — Ти сказав, що він закінчився.

— Можливо, — хрипить він, посилюючи поцілунок, наскільки йому дозволяє сила. — Але, схоже, він нам більше не потрібен.