XI

Енцо 

Навколо — лише густа, в’язка темрява. Вона пахне залізом, порохом і... ладаном. Я не відчуваю свого тіла, не відчуваю болю від кулі, лише нескінченний холод. Але раптом темрява розривається, і я опиняюся в кабінеті батька на Сицилії. Тут завжди пахло дорогими сигарами та старою шкірою.

Мені двадцять один. Я стою навпроти нього, і мої кулаки стиснуті так сильно, що нігті впиваються в долоні.

— Ти не маєш вибору, Енцо, — голос батька звучить спокійно, але в цій спокійності — вирок. — Кров Гало — це не просто рідина у твоїх венах. Це закон. Це спадок. Ти станеш на моє місце.

Я дивлюся в його очі, які, ймовірно, не знають жалю. За вікном знаходяться ті самі виноградники, де колись бігала маленька дівчинка з розірваною лялькою. Та дівчинка, яку він змусив виїхати, бо її батько «забагато знав».

— Твій спадок — це гори трупів і прокляття, які шепочуть нам услід, — мій голос тремтить від люті. — Я не буду частиною цього. Я не буду вбивати заради твоїх амбіцій, батьку. Твої руки в крові по лікті, і ти хочеш, щоб я омив у ній свої?

Батько повільно підводиться. Він виглядає як велична, але вмираюча статуя.

— Ти думаєш, що ти кращий за мене? Ти думаєш, що твої легальні бізнеси та університети зроблять тебе святим? Світ — це вовча яма, сину. Або ти тримаєш ніж, або ніж тримають біля твого горла.

— Тоді нехай ріжуть, — кидаю я, розвертаючись до дверей. — Я побудую свою імперію на камені, а не на кістках. Я ніколи не буду таким, як ти. Ніколи.

Його сміх наздоганяє мене біля порога. Сухий, хрипкий сміх людини, яка знає правду, яку я ще не осягнув.

— Ти вже такий, як я, Енцо. Подивися на свої руки. Ти врятував ту дівчинку не через доброту. Ти врятував її, бо відчув владу. Ти — Гало. І одного разу тобі доведеться пролити кров, щоб захистити те, що ти любиш.

Спогад починає викривлятися. Обличчя батька тане, перетворюючись на обличчя Каспера, потім на обличчя того італійського найманця в порту.

«Ти вже такий, як я...» — лунає луною в моїй голові.

Я хочу кричати, що він помиляється. Що я захищаю Б’янку не як власність, а як... як що?

Раптом холод відступає. Я відчуваю дивне тепло, що тече по моїй лівій руці. 

Я намагаюся вхопитися за це відчуття. Я не можу померти зараз. Не тоді, коли я нарешті знайшов її. Не тоді, коли мій батько майже виявився правим — мені довелося пролити кров. Але я зроблю все, щоб мої руки залишилися для неї чистими.

Я роблю вдих. Перший справжній вдих після того, як світ згас у порту.