IX

Сьогоднішній ранок не схожий на попередні. У повітрі висить наелектризована тиша, а в животі звивається тугий вузол передчуття. 

Я витрачаю на підготовку понад годину. Вибираю суворо пошиту, але провокаційну сукню кольору стиглої вишні, що облягає тіло, як друга шкіра. Високі підбори — моя зброя для впевненості. Макіяж роблю чітким: гострі стрілки та помада в тон сукні. Я дивлюся в дзеркало і бачу жінку, яка готова до війни, навіть якщо всередині вона тремтить.

Коли я спускаюся до вітальні, Енцо вже чекає біля підніжжя сходів. Він у вугільно-чорному костюмі, ідеально випрасувана сорочка розстебнута на один ґудзик. Він перевіряє годинник, але коли чує звук моїх підборів, завмирає.

Його погляд повільно ковзає від моїх туфель до обличчя. На мить у його очах спалахує щось настільки інтенсивне, що мені стає важко дихати.

— Ти виглядаєш... небезпечно, — нарешті вимовляє він. Його голос звучить низько, майже з вібрацією. — Каспер не знатиме, куди дивитися: на твою сукню чи на пістолет під моїм піджаком. Ти прекрасна, Б’янко.

— Дякую, Енцо. Намагаюся відповідати статусу, — відповідаю я, хоча моє серце пропускає удар від його компліменту.

Ми виходимо до машини. Річард уже виїхав окремо — він має підійти з юридичного боку, поки ми будемо на «передовій». Дорога до порту минає в мовчанні. Енцо лише раз стискає мою руку, перевіряючи, чи вона холодна. Я не відсторонююся.

Порт зустрічає нас запахом солі, іржі та мазуту. Величезні металеві контейнери нависають над нами, наче лабіринт. Наш кортеж зупиняється біля пірса №14. Навколо — озброєні люди Енцо, але навпроти них, біля складів, уже стоять люди Каспера.

Сам Каспер сидить на дерев'яному ящику, ліниво крутячи в руках ніж. Його коліно все ще перев’язане, що додає його вигляду особливої озлобленості.

Енцо виходить із машини й подає мені руку. Я виходжу, високо піднявши голову, відчуваючи на собі десятки поглядів.

— Гало! — вигукує Каспер, шкутильгаючи нам назустріч. Його очі миттєво впиваються в мене, і я відчуваю фізичну відразу. — Я бачу, ти привіз свою головну втрату. Чи це твоя головна інвестиція?

Енцо притягує мене ближче до себе, кладучи руку мені на талію. Цей жест такий владний, що Каспер помітно стискає щелепи.

— Я привіз тобі документи, Каспере, — холодно каже Енцо. — І нагадування про те, що буває з тими, хто плутає моє майно зі своїм ігровим майданчиком.

— Документи — це папір, — Каспер робить крок до мене, ігноруючи дула пістолетів, що спрямовані на нього. — А от твоя дружина... Вона виглядає так, ніби сумує за справжніми веселощами. Ти справді думаєш, що зможеш втримати її в цій золотій клітці, Енцо?

Я відчуваю, як рука Енцо на моїй талії напружується до межі. Атмосфера стає такою густою, що її можна різати ножем. У цей момент з-за контейнерів з’являється Річард із текою в руках, але його обличчя бліде.

— Енцо, — каже Річард, не дивлячись на Каспера. — У нас проблема. У вантажі, який вони захопили... там не тільки товар. Там те, про що ми не знали.

Каспер вибухає гавкаючим сміхом.

— О так, Гало. Ти думав, що контролюєш усе? Сюрприз від твоїх італійських «друзів», Енцо! — кричить Каспер, і в цей же момент один із контейнерів позаду нього розчиняється.

Замість товару звідти вискакують найманці з автоматичною зброєю. Як я розумію, це була засідка, організована тими, кому Енцо довіряв у Європі.

— Лягай! — гарчить Енцо, майже збиваючи мене з ніг.

Він накриває моє тіло своїм, і в ту ж мить повітря розриває гуркіт пострілів. Бетонна крихта летить в усі боки, скло нашої машини розлітається на тисячі дрібних діамантів. Я відчуваю запах пороху і заліза.

Енцо вихоплює пістолет і починає стріляти у відповідь з такою точністю, від якої холоне кров. Його люди миттєво займають позиції. Порт перетворюється на чисте пекло. Каспер, намагаючись втекти під прикриттям вогню, вигукує прокляття, але його кульгавість грає з ним злий жарт.

Я бачу, як куля Енцо наздоганяє Каспера. Той падає, його тіло смикається і завмирає в брудній калюжі портової води. Більше ніяких погроз. Жодних переслідувань. Каспер мертвий. Його людей методично знищують один за одним — люди Енцо не залишають шансів нікому.

— Енцо! Ти в порядку? — вигукую я, намагаючись підвестися.

Він не відповідає. Він все ще тримає пістолет, спрямований у бік ворога, але я бачу, як на його білій сорочці під чорним піджаком починає розповзатися темна, липка пляма. Прямо під ребром.

— Енцо! — я підповзаю до нього, ігноруючи крики навколо.

— Б’янко... — його голос стає хрипким, він важко осідає на коліна. — Ти... ціла?

Він до останнього думає про мене.

— Ціла! Боже, у тебе кров! — мої руки починають тремтіти. Я притискаю долоню до його рани, намагаючись зупинити течію життя, що витікає з нього.

Річард підбігає до нас, він блідий, його піджак розірваний.

— Машину сюди! Швидше! — кричить він охоронцям. — Енцо, тримайся, дияволе, ти не можеш померти зараз!

Нас підхоплюють під руки й заштовхують у вцілілий позашляховик. Машина зривається з місця, на шаленій швидкості виїжджаючи з порту.