VIII

Його подих обпікає мої губи, і я вже майже заплющую очі, готова здатися цьому божевіллю. Моя рука міцніше стискає його потилицю, пальці заплутуються у волоссі. 

Раптом двері кабінету розчиняються з таким гуркотом, що я відскакую від Енцо, наче від удару струмом.

— Енцо, у нас проблеми з терміналом у порту, Каспер перейшов межу! — голос Сальваторе лунає набагато раніше, ніж він помічає нас.

Він завмирає на порозі, переводячи погляд з моїх почервонілих щік на розлюченого Енцо. 

— Б’янко, йди до себе, — відрізає Енцо. Його голос холодний, хоча я бачу, як важко здіймаються його груди.

— Я не...

— Йди, — повторює він, навіть не дивлячись на мене.

Я виходжу, мало не зачепивши плечем Сальваторе, і майже біжу коридором. Мої кроки відлунюють від мармурової підлоги, але в голові ще гучніше лунає мій власний пульс.

Що я щойно робила? Я сама пішла до нього. Я сама спровокувала цей момент. Мені має бути соромно, має бути ніяково... і мені справді ніяково. Але десь глибоко всередині я визнаю: мені сподобалося. Те, як він тримав мене, те, як дивився. Це лякає більше, ніж погрози Каспера.

Я блукаю будинком без цілі, поки ноги самі не приносять мене до величезної кухні. Можливо, трохи їжі допоможе мені прийти до тями. Але тільки-но я наближаюся до дверей, як чую гучний чоловічий голос.

— Слухай сюди! Якщо ти ще раз скажеш, що я «занадто зайнятий для нас», я куплю цей біса аеропорт, щоб ти не змогла полетіти! — Чоловік кричить у слухавку, крокуючи біля вікна. — Ні, не смій вішати... Чорт!

Він роздратовано кидає телефон на стіл і вдаряє долонею по мармуровій стільниці. Очевидно, я стала свідком типової сварки закоханих.

Я завмираю, збираючись непомітно піти, але він обертається. Це не охоронець. На ньому бездоганний світло-сірий костюм, а на обличчі — вираз крайнього виснаження, змішаний із гострим розумом.

— О, ви, мабуть, та сама «piccola furia», про яку гуде весь маєток? — він криво посміхається, витираючи обличчя руками. Його тон зовсім не грубий, навпаки — дружній. — Пробачте за цей концерт. Жінки — це єдина логіка, яку я не можу прорахувати.

— Я Б’янка, — відповідаю, проходячи до холодильника. — А ви?..

— Річард. Адвокат цього похмурого типу, якого ви називаєте чоловіком, і за сумісництвом його єдиний друг, який ще не отримав кулю через його характер.

Він простягає мені руку, і я відповідаю на потиск. Від нього віє спокоєм і професіоналізмом, що зовсім не в’яжеться з атмосферою мафіозного лігва.

— То як воно — бути місіс Гало менше ніж добу? — він піднімає брову. — Вже встигли подумати про розлучення чи ще тримаєтесь на адреналіні?

— Та все не так вже й погано, поки що... — поспіхом розповідаю про свої «враження» від сімейного життя.

І тільки-но я закінчую – двері кухні знову відчиняються. На порозі стоїть Енцо, і він доволі напружений. Що такого йому сказав Сальваторе? 

— Річу, — голос Енцо звучить без будь-яких емоцій, але я відчуваю, як у повітрі згущується напруга. — Термінал у порту. Каспер знову грає не за правилами.

Я замовкаю, завмираючи з чашкою в руці. Ревнощів у його погляді немає, і це зрозуміло. Він довіряє Річарду. Це не та "загроза", яку він бачив в мені. Це зовсім інша небезпека. Я ставлю чашку на стіл і починаю готувати каву для них, прикидаючись, що мене не стосується їхня розмова, але кожне слово, кожен звук я вбираю, як губка. Все ж таки я тепер також частина цього корабля. Навіть, якщо дуже маленька частина.

— Знову портовий термінал? — Річард видихає, хитаючи головою. — Він справді вірить, що йому вдасться перекрити тобі кисень, Енцо?

— Він відчайдушний, — відповідає Енцо, проходячи глибше в кухню. Він навіть не дивиться на мене, повністю поглинений проблемами. — Я перекрив йому всі канали, і тепер він намагається бити по найболючішому. Він втрачає контроль.

Я ставлю перед ними дві чашки міцної, ароматної кави. Енцо бере свою, не дивлячись на мене, і робить ковток. Я стою біля стійки, стискаючи губи, удаючи, що розглядаю якийсь журнал.

— Що ти маєш на увазі під «втрачає контроль»? — Річард напружується. — Він може піти на безрозсудні кроки?

— Він уже це зробив. Захопив один з моїх вантажів. Чиста контрабанда з Італії, яка мала бути перенаправлена до моїх легальних каналів. Тепер вона в його руках. І це не просто товар, Річу, — Енцо повільно ставить чашку на стіл. — Це моя репутація.

— І що ти збираєшся робити? — питає Річард, його погляд ковзає по мені, ніби він усвідомлює, що я все чую.

— Ми не можемо просто чекати, поки він шантажуватиме тебе цим вантажем, — продовжує Річард. — Якщо він розкриє його, це вдарить по твоїй легальній імперії. І по твоїй позиції в... родині.

Енцо мовчить. Він дивиться у вікно, і його профіль виглядає ще більш суворим, ніж зазвичай. Я відчуваю, як у грудях щось стискається. Контрабанда, репутація, Каспер... Як він витримує це?

— У нього те, що належить мені, — нарешті каже Енцо. Його голос низький і наповнений прихованої загрози. — І я завжди забираю те, що моє.

Я відчуваю, як по спині пробігає холод. Це не просто бізнес-конфлікт. Це війна.