VII

Після вчорашнього в майстерні між нами якась натягнута струна, яка вібрує від кожного подиху. Я ледве дочекалася кінця сніданку, щоб не видати свого збентеження перед прислугою. Але сидіти в порожній спальні, де кожна тінь нагадує про Каспера чи стіни маєтку, я більше не можу.

Я без стуку відчиняю важкі двері кабінету. Енцо сидить за масивним столом, заваленим паперами, і щось зосереджено друкує в ноутбуці. Він навіть не піднімає голови, але я бачу, як напружуються його плечі під ідеально білою сорочкою.

— Мені страшно самій у цьому величезному будинку, — кажу я прямо з порога, проходячи до шкіряного крісла в кутку. — Тут занадто багато порожніх кімнат і занадто мало людей, яким я довіряю. Тому я буду сидіти тут і читати.

Енцо нарешті піднімає погляд. Його очі холодні, але в глибині все ще жевріє вчорашній вогонь.

— Б’янко, це кабінет. Тут обговорюються справи, які не призначені для сторонніх вух. Йди до бібліотеки або в сад, там повно охорони.

— Ні, — я вмощуюсь зручніше, підібгавши під себе ноги. — Там я почуваюся полонянкою. А тут — наче під наглядом особистого охоронця. Працюй, я не заважатиму.

Він зітхає, очевидно розуміючи, що виставити мене силою — означає почати нову війну, на яку в нього зараз немає часу. Він повертається до екрана, ігноруючи мою присутність.

Я відкриваю планшет і занурююсь у новини. Моє ім'я ніде не фігурує, але заголовки кричать про вчорашнє: «Стрілянина в центрі міста: розбірки кланів чи спроба викрадення?». Я гортаю далі й наштовхуюся на свіжий реліз від прес-служби компанії Гало.

«Чутки про викрадення жінки в ресторані "La Scala" офіційно спростовані. Представники Енцо Гало заявили, що на відео зафіксовано його дружину, якій стало зле. Пара нещодавно уклала приватний шлюб і просить поважати їхнє приватне життя».

Я нервово хмикаю. «Стало зле». Авжеж, від дози снодійного в шию.

Поступово текст перед очима починає розпливатися. Я ловлю себе на тому, що вже десять хвилин не читаю, а потайки спостерігаю за Енцо. Він працює з такою інтенсивністю, ніби від кожного кліку залежить чиєсь життя. Його брови зсунуті до перенісся, рухи чіткі, владні. Він знову вдягнув цей образ «залізної людини», але я ж бачила його вчора... бачила його татуювання, бачила, як він вміє бути не лише руйнівником, а й творцем.

Всередині все стискається від дивного відчуття. Я поводжуся дивно. Розпусно? Можливо. Замість того, щоб шукати шлях до втечі, я сиджу тут і милуюся чоловіком, який фактично привласнив мою свободу. Я маю його ненавидіти, а натомість ловлю себе на думці, що мені подобається цей його зосереджений вигляд.

— Б’янко, — раптом каже він, не відриваючись від монітора. — Якщо ти й далі так на мене дивитимешся, я вирішу, що контракт — це лише формальність, і ти справді хочеш бути моєю дружиною.

Мої щоки спалахують. Попалася.

— Я просто перевіряю, чи не ростуть у тебе роги, коли ти брешеш пресі, — відрізаю я, ховаючи обличчя в планшет.

Енцо тихо сміється — цей звук низький і такий... інтимний у тиші кабінету.

— Роги — ні. Але терпіння закінчується. Підійди сюди.

Я повільно підводжуся з крісла, намагаючись зберегти залишки гордої незворушності, хоча коліна зрадницьки тремтять. Крок за кроком я наближаюся до його столу. Енцо відкидається на спинку стільця, спостерігаючи за кожним моїм рухом, наче вовк за здобиччю, яка сама забрела в його лігво.

— Ти сказала, що тобі страшно самій, — він робить паузу, і його погляд стає важким, майже фізично відчутним. — Але ти сидиш тут уже годину і не прочитала жодної сторінки. Твій пульс на шиї б'ється так, ніби ти щойно пробігла марафон.

Він підводиться, обходить стіл і зупиняється так близько, що я відчуваю аромат його парфумів — суміш дорогого тютюну, кедра та чистого адреналіну.

— Скажи мені правду, piccola furia, — він нахиляється до мого вуха, і я мимоволі затамовую подих. — Ти боїшся порожнього будинку... чи ти боїшся того, що починаєш відчувати поруч зі мною?

— Твій егоїзм не знає меж, Енцо, — я намагаюся вимовити це твердо, але голос трохи зривається. — Ти для мене — лише гарантія того, що Каспер не прострелить мені голову. Нічого більше. Наш контракт...

— Контракт, — перебиває він, і в його голосі з'являється небезпечна іронія. Він кладе руки на мої плечі, змушуючи мене дивитися прямо на нього. — Контракт каже, що ти моя дружина. І зараз, у цій кімнаті, немає преси, немає Каспера і немає твоїх виправдань. Є тільки ти, яка не може відвести від мене очей, і я, який заледве стримується, щоб не перетворити цю фікцію на реальність.

Він повільно проводить великим пальцем по моїй нижній губі, змушуючи мене здригнутися.

— Ти граєш у небезпечну гру, Б'янко. Приходиш у мій кабінет, дивишся на мене так, ніби я — твоя особиста розвага... Ти хочеш, щоб я захищав тебе? Чи ти хочеш, щоб я підкорив тебе?

Я дивлюся в ці темні очі й розумію: я справді розпусна. Бо в цей момент мені хочеться, щоб він не зупинявся. Мені хочеться довести йому, що я не жертва, яку можна підкорити, а жінка, яка може спалити його вщент.

— Можливо, — шепочу я, роблячи крок ще ближче, так що наші тіла майже торкаються. — Я просто хочу перевірити, наскільки міцна твоя витримка, Енцо Гало. Бо поки що ти виглядаєш так, ніби готовий порушити кожне слово своєї клятви.