ІІІ

Я мовчки підходжу до вікна, обхопивши себе руками за плечі. Сонце вже сідає, забарвлюючи горизонт у червоний колір. У голові відбувається справжня війна. Одне моє «я» кричить, що треба стрибати з цього вікна і бігти, поки легені не вибухнуть. Інше, —те, яке вижило завдяки Вільяму, — тверезо шепоче: «Тебе вб’ють через дві вулиці».

Енцо правий. Такі, як Каспер, не пробачають принижень. А я не просто принизила його — я зробила це на очах у людини, яку він ненавидить найбільше.

Я роблю глибокий вдих, розвертаюся і йду до столу. Енцо не ворушиться. Він чекає мого рішення.

— Гаразд, — мій голос звучить на диво спокійно. — Я погоджуюся на твій контракт. Я гратиму твою «кохану», доки цей психопат не заспокоїться або не опиниться в могилі.

Енцо повільно нахиляє голову, але це дивно дивно. 

— Ти не зрозуміла, Б’янко, — відкладає склянку і вирівнюється. — Обставини змінилися. Каспер уже розніс чутки про «дівчину Енцо»... Простого контракту «закоханих» замало. Тобі потрібен статус, який ніхто не зможе оскаржити. Ми беремо шлюб.

Ці слова змушують мене завмерти. На мить забуваю, як дихати.

— Що? — перепитую, сподіваючись, що це італійський жарт. — Шлюб? Ти з глузду з’їхав? Я не збираюся ставати твоєю власністю! Я не річ, яку ти можеш просто присвоїти, поставивши штамп у паспорті!

Я роблю крок назад, відчуваючи, як гнів знову бере гору. 

— Я не буду твоєю «дружиною дона», яка сидить під замком і чекає дозволу, щоб відкрити рот! Це не захист, Енцо, це клітка!

Він мовчить, спостерігаючи за моїм вибухом. Потім він робить те, чого я зовсім не очікувала. Він сідає за стіл, бере чистий аркуш паперу та важку золоту ручку. Я чую скрип пера по паперу. Це звучить занадто офіційно в цій напруженій тиші.

Закінчивши, він підсуває аркуш мені.

 «Я, Енцо Гало, присягаюся: ніколи не зневажати Б’янку. Ніколи не принижувати її гідність. Я ніколи не буду утримувати її силою, якщо загроза її волоссю зникне. Вона залишається вільною у своїх рішеннях, поки вони не загрожують нашому спільному виживанню».

Я дивлюся на ці розмашисті, впевнені літери. 

— Це не просто шлюб для преси, Б’янко, — він підводиться, опиняючись так близько, що я відчуваю жар його тіла. — Це броня. Моє прізвище — це твоя недоторканність. Якщо ти — Гало, ніхто в цій країні не посміє навіть подивитися в твій бік без мого дозволу. А я свого дозволу не дам нікому.

Він простягає мені ручку. Його пальці торкаються моїх, і через це доторк пробігає розряд, від якого паморочиться в голові.

— Я не обіцяю, що буде легко, — шепоче він. — Але я обіцяю, що ти будеш живою. І ти будеш поруч зі мною як рівна, а не як тінь.

Я дивлюся на нього. Це або найвищий прояв поваги, або найхитріша маніпуляція в моєму житті.

Я стискаю ручку. Один підпис і моє життя звичайного офісного працівника згорить назавжди.

— Гаразд, Енцо Гало, — ставлю швидкий, рішучий підпис під його клятвою. — Але якщо ти порушиш хоч одне слово з цього паперу... пам’ятай, я вмію стріляти.

Він усміхається, але цього разу щиро і по-справжньому.

— Я пам’ятаю, дружино. Саме тому я й обрав тебе. — я стискаю золоту ручку в руці. — До речі, Б’янко, я не «дон», а тим паче не мафія. Я так схожий на дона? 

​— А хіба ні? — обводжу рукою розкішний кабінет, згадую перестрілку в ресторані та його озброєну свиту. — Сальваторе назвав тебе «доном». 

​— Мене звати Енцо Гало, — він вимовляє кожне слово чітко. — Я син Лоренцо Гало. Того самого Лоренцо, який тримав у страху все узбережжя тридцять років. Так, у моїх жилах тече мафіозна кров, і так, я успадкував його імперію. Але я не його копія.

​Він підходить до вікна, повертаючись до мене спиною.

​— Коли батько помирав, він хотів, щоб я прийняв присягу. Щоб я став наступним патріархом клану. Але я відмовився. Я офіційно відмовився бути його нащадком у тому сенсі, в якому вони цього чекали. Я легалізував кожен цент, який зміг витягнути з «брудних» справ. Я перетворив сімейний бізнес на дещо інше. Я не дон, Б’янко. Я бізнесмен, який змушений тримати армію лише тому, що минуле мого батька не хоче мене відпускати.

​Я дивлюся на його широкі плечі й відчуваю, як моє здивування переростає в щось інше. Він відмовився від влади, про яку мільйони могли б тільки мріяти, щоб просто бути самим собою?

​— Тоді чому вони досі полюють на тебе? — тихо питаю й розумію, що мені занадто цікаво почути його відповідь. 

​— Бо для старого світу я — зрадник. А для нового — занадто небезпечний конкурент. Для них я все ще Гало. І саме тому моє прізвище досі має вагу.

​Він повертається до мене і бере зі столу ту саму ручку, яку я щойно кинула.

​— Я не пропоную тобі життя в мафії. Я пропоную тобі своє ім’я як щит.

*** 

Десять хвилин і ми у шлюбі. Я тепер Б’янка Гало. Не дуже мені пасує його прізвище, та обирати не доводиться. Сама винна. Ми виходимо з агенції й сідаємо в машину. 

— Куди їдемо? — водій Енцо.