ІІ

Відчуття нудоти й головний біль змушують мене прийти до тями. У роті наче пустеля, а світ перед очима все ще трохи пливе. Згадую різкий біль від уколу в ресторані й механічно торкаюсь шиї. Там, під волоссям, намацую маленьку припухлість. Цей виродок Енцо ввів мне снодійне, чи щось сильніше.

Я лежу на широкому ліжку, застеленому шовковою білизною, яка коштує, мабуть, більше, ніж моя річна зарплата. Кімната мені не знайома. Високі стелі, важкі оксамитові штори, антикварні меблі – на готельний номер це зовсім не схоже. Це чийсь дім. Можливо навіть його дім.

Отже, мене викрали. Чудово. Просто чудово.

Я різко сідаю, ігноруючи запаморочення. Паніка? Ні, я відчуваю лише холодну, концентровану лють. Якщо він думає, що я буду плакати в подушку, то глибоко помиляється. Я встаю, хитаючись, але втримую рівновагу. Перше, що роблю — перевіряю двері. На мій подив, вони не замкнені. Яка самовпевненість. Він думає, що я надто слабка, щоб втекти, або ж цей будинок — справжня фортеця. Спокійно виходжу в коридор. Тут тихо, як у склепі, і так само похмуро-розкішно. Я ступаю босими ногами по дорогому килиму, прислухаючись. Десь унизу чути приглушені голоси.

Я йду на звук, спускаючись широкими сходами. Голоси стають гучнішими, вони лунають із-за масивних дубових дверей, що залишені прочиненими.

— ...надто професійно, Енцо. Звичайна офісна миша так не рухається. Ти бачив, як вона обеззброїла Каспера? Це рівень спецпідготовки.

Я завмираю. Це не голос Енцо. Це хтось старший, з хрипкими нотками.

— Я бачив, — а це вже Енцо. Його голос звучить спокійно, але в ньому відчувається напруга. — І мене це… інтригує.

— Інтригує? — фиркає співрозмовник. — Це має тебе турбувати! Хто вона? Агент під прикриттям? Інтерпол? Чи підіслана конкурентами, щоб підібратися до тебе ближче? Ми не можемо ризикувати. Треба вибити з неї правду, поки вона ще "тепла" після препарату.

Ах ви ж покидьки. Агент? Серйозно?

Я з силою штовхаю двері, і вони з гуркотом вдаряються об стіну.

У просторому кабінеті, заваленому книгами, двоє чоловіків різко повертаються до мене. Енцо стоїть біля вікна, тримаючи склянку з чимось. Поруч із ним — сивий чоловік із жорстким обличчям, схожий на старого бульдога.

Вони дивляться на мене, босу, розпатлану, у зім'ятому одязі, але я витримуємо їхні погляди.

— Єдина компанія, на яку я працюю, — мій голос хрипкий після сну, але звучить твердо, — це купка самозакоханих придурків, які вважають, що жінці в двадцять чотири роки потрібен чоловік, а не кар'єра. І повірте, якби я була агентом Інтерполу, ви б уже лежали мордами в підлогу.

Сивий чоловік хапається за пояс, де, я впевнена, у нього пістолет. Але Енцо навіть не ворушиться. Він повільно підносить склянку до губ, не зводячи з мене очей. У його погляді немає страху перед викриттям, лише захоплення, від якого мені стає не по собі більше, ніж від погроз старого.

— Вона прокинулася, Сальваторе, — каже Енцо, ніби констатуючи факт. — Залиш нас.

— Але… — починає старий.

— Геть, — голос Енцо тихий, але від нього вібрує повітря в кімнаті.

Сальваторе кидає на мене останній підозрілий погляд і виходить, грюкнувши дверима. Ми залишаємося самі.

Енцо робить крок до мене. Я не відступаю, хоча всередині все натягнуто, як струна.

— Ти мене викрав, — майже випльовую ці слова. — Наколов якоюсь дряню і притягнув сюди. Ти хоч розумієш, що я зроблю з твоїм життям, якщо ти зараз же мене не випустиш? — кажу це і розумію, що нічого не зможу йому зробити. 

Він зупиняється за пів метра від мене. Від нього пахне дорогим алкоголем і тим самим парфумом, що й у ресторані.

— І що ж ти зробиш, piccola furia? — він посміхається куточком рота, і ця посмішка не віщує нічого доброго. — Знову застосуєш свої бойові прийоми? Я не Каспер. Зі мною це не пройде.

— Перевіримо? — стискаю кулаки. 

Його очі звужуються. Чоловік миттєво долає відстань між нами, хапає за зап'ястя і різко притягує до себе, перш ніж я встигаю зреагувати. 

— Звідки в тебе ці навички, Б’янко? — його обличчя тепер небезпечно близько до мого. — Хто тебе навчив так битися?

— Не твоє собаче діло, — шиплю йому в обличчя.

— Тепер усе, що стосується тебе, — це моє діло, — він дивиться мені прямо в очі, і я бачу в них безодню одержимості. — Ти заінтригувала мене в ресторані. А тепер, коли я бачу цей вогонь… Я не відпущу тебе, поки не дізнаюся про тебе все.

— Ти хворий виродок.

— Можливо, — він нахиляється до мого вуха, його дихання обпікає шкіру там, де був укол. — Але тепер ти в моєму світі, Б’янко. І тут я встановлюю правила. Звикай.

Клас. Просто чудово. І як тепер вибратися з цього лайна? Можливо допоможе правда? 

— Я стала такою не тому, що хотіла, — намагаюся вирвати руки, але Енцо тримає міцно. — Коли ти ростеш поруч із таким чоловіком, як Вільям, у тебе є лише два варіанти: або стати жертвою, або навчитися ламати хребти. Я обрала друге. Слабкість — це розкіш, якої він мене позбавив ще в дитинстві.

Я чекаю на здивування чи бодай тінь співчуття, але Енцо лише посміхається. Його погляд стає ще важчим.