І

— Роби що хочеш, але тільки не проявляй увагу до інших чоловіків! — Енцо підходить майже впритул до мене. 

— Тоді, чи можу я тобі також умову поставити? Все ж таки, я тепер твоя дружина. — Досі не вірю, що ми у шлюбі. — Чи тільки ти маєш на це право? 

Чоловік нахиляється до моїх вуст, але не цілує. Я відчуваю його дихання й від цього ледве протистою спокусі ще раз поцілувати його.   

— Звичайно, bella mia, — промовляє майже пошепки, знову використовуючи італійські словечки. 

— Супер, — нарешті відвертаюся від нього, і це дає йому зрозуміти, що варто відійти хоча б на крок. — Я також не хочу, щоб мій чоловік зраджував мені. Ти звичайно весь такий сексі.... Але не треба робити з мене ідіотку, яка буде чекати вдома з теплим обідом, поки ти будеш трахати всіх підряд. 

— Va bene, — киває головою. — Я буду хорошим чоловіком. Сподіваюся. 

За день до цього 

Новий день – нові проблеми. 

Вчора я тільки почала радіти, що нарешті полагодили кран на кухні, як сьогодні вже зламався душ! 

— Клятий будинок! — кидаю душ на підлогу. — Щоб тебе... 

Знову доведеться телефонувати старій і просити прислати майстра. Ще трохи й вона відведе мене в церкву, щоб зняти прокляття невезіння. Або просто виселить з будинку. Що є більш ймовірно. 

Залишаю все як є і йду до кухні. Потрібно встигнути зібратися на роботу, й бажано виглядати добре, бо сьогодні обід з директором. Звичайно він сказав, що це просто дружній обід, та всі чудово розуміють, що в нашого директора не буває "дружніх обідів". 

Мобільний вібрує і я перевіряю що там. Це сповіщення... Яка я б ніколи не хотіла бачити. 

«Б'янко, я виходжу заміж! Весілля за тиждень. Будеш?» 

Пальці зависають у повітрі. Що відповісти? «Ні. Я не хочу бачити ту мразоту» чи «Мені шкода, що твій чоловік такий кончений козел»? 

За хвилину приходить ще повідомлення: 

«Лукасу шкода, що він так вчинив з тобою. На весіллі він хоче вибачитися...» 

— До сраки мені його вибачення! — блокую телефон і кидаю в сумочку. 

Потім відповім. Або ні. Як вийде. 

Годинник показує без двадцяти десяту. Якщо не вийду зараз – запізнюся. Чорт. Йду до кімнати, швидко обираю одяг: темна сорочка, класична спідниця такого ж кольору й підбори. На зачіску часу немає, тому просто збираю волосся у хвіст. 

На все це я витрачаю шість хвилин і потім виходжу з будинку. Як добре, що ввечері я заїхала на заправку й заповнила бак, бо зараз на це часу не було б. 

На роботу я встигла, але все одно отримала засуджуючий погляд шефа, бо я увійшла в офіс за хвилину до початку робочого часу. 

— Ще трохи і він буде злий, — шепоче Лілі, яка також бачила погляд шефа. — Не роби так, щоб всі відгрібали через тебе. 

Я нічого не відповідаю. Цей офіс, ці люди вже бісять мене, та звільнитися я не можу.  

До обіду все спокійно, ніхто не звертає на мене увагу. Це не може не тішити. Але, на жаль, обід з директором ніхто не відміняв. 

Ресторан зустрічає нас пафосом та запахом дорогих парфумів. Наш директор, займає місце на чолі столу і з першої ж хвилини вмикає режим «повчального батька».

​— Знаєш, Б’янко, — він крутить у руках виделку, — двадцять чотири роки — це золотий вік. Робота — це добре, але кар’єра не зігріє тебе вночі. Тобі вже час думати про сім’ю, про затишок. А ти все літаєш у хмарах.

​Я з силою стискаю серветку під столом. Якого хріна саме я? Невже не можна було обрати Лілі для цієї бесіди? Вона також немає чоловіка. Якби цей козел знав, що я ненавиджу саму думку про заміжжя, то не казав би нічого. Але я просто натягнуто посміхаюся.

​— Сім’я — це велика відповідальність. Я поки не знайшла того, хто б витримав мій характер. 

​Неочікувано вхідні двері ресторану відчиняються з такою силою, що неможливо не звернути уваги. Дзвін розбитого скла перекриває гул розмов. Я інстинктивно пригинаюся. До зали вриваються озброєні люди в масках. 

О, ну так, супер. Троє людей у масках і один без. Очевидно – він головний. 

— Біжить поки можете! — Він тримає пістолет перед собою. — Хто не встигне вийти – буде заручником! 

Звичайно починається хаос. Люди з криками кидаються до чорного входу, виникає тиснява. Директор забувши про всі свої настанови, одним із перших зникає за дверима кухні. Я ж не встигаю — шлях перекриває масивний стіл, який перекидають люди з пістолетами. 

— Чорт! — розвертаюся до них. 

Чоловік без маски підходить до мене. Він виглядає як типовий придурок. Я відчуваю, що мої пальці німіють. Скільки б разів я не казала, що моє життя нічого не варте – вмирати я ніколи не хотіла.