Епілог

Минуло п’ять років. Світи мінялися. Іноді — повільно, іноді — боляче, але зміни були.
Небеса більше не сяяли так сліпуче, як колись. Їхнє світло стало м’якшим. Спокійнішим, наче після всього пережитого навіть ангели навчилися мовчати.
Пекло теж стало іншим. Ріки вогню більше не здіймалися бурями щодня, а чорні башти перестали бути символом нескінченної війни.
Межа існувала, але тепер вона не розділяла світи ненавистю. Вона тримала баланс. Більше ніхто не намагався її зруйнувати.
Малкаріон стояв у тронній залі Пекла. Тиша тут давно стала звичною. Він дивився на старий меч, який лежав перед ним на кам’яному столі. Меч Асмодея. До нього ніхто так і не зміг доторкнутися. Зброя не дозволяла.
Повелитель Пекла повільно провів пальцями по чорному металу.
— Впертий хлопець… — тихо промовив він.
У його голосі більше не було тієї лютої жорстокості, яку колись боялося все Пекло. Лише втома і гордість, яку він ніколи б не визнав уголос.
Позаду почувся звук кроків.
Серафіель.
Малкаріон навіть не обернувся.
— Дивно бачити тебе тут добровільно...
Архангел ледь усміхнувся.
— Дивно, що ти мене впустив.
— Не звикай...
Між ними запала коротка тиша. Колись цього було б достатньо для нової війни. Тепер — ні.
Серафіель подивився на меч.
— Вона знову ходила до Межі?
— Вона щодня туди ходить.
Архангел повільно кивнув.
— Вона не перестане чекати.
— Знаю.
Малкаріон нарешті підняв погляд.
— І, чесно кажучи… я теж.

* * *

Саарх зникав. Це стало помітно не одразу. Спочатку — його голос почали чути рідше. Потім — він перестав приходити на ради, в тепер навіть Давні майже не відчували його присутності.
Еліон знайшов його на краю старого острова. Того самого місця, де колись була Межа.
Саарх сидів на уламку чорного каменю й дивився у порожнечу.
— Ти йдеш? — тихо запитав Еліон.
Давній довго мовчав.
— Моя роль закінчилась.
— А Давні?
Саарх ледь усміхнувся.
— Навіть Давні втомлюються.
Еліон сів поруч. Вітер тут був холодним, але вже не мертвим.
— Ти знав, що вони виживуть?
Саарх подивився кудись далеко.
— Ні!
— Тоді чому дозволив їм зробити це?
Давній відповів не одразу.
— Бо вперше побачив те, чого не розуміли навіть ми.
— Що саме?
Саарх перевів погляд на нього.
— Чому світи взагалі заслуговують на існування?

Еліон не знайшовся, що відповісти.

* * *

Азаріель не змінився. Принаймні зовні. Все той самий холодний погляд. Та сама іронічна усмішка. Ті самі темні крила. Але тепер він часто зникав. Ніхто не знав куди.
І тільки Саарх одного разу сказав:
— Він шукає двері, яких більше не існує.
І був правий. Азаріель не припинив шукати Межу. Не припинив шукати Асмодея. Іноді йому здавалося, що він майже чує його голос. Особливо у темряві між світами. Особливо там, де реальність ставала тоншою. Але щоразу — лише тиша.

* * *

Неріс жила у світі людей. Так було правильно. Принаймні всі так вважали.
Маленький будинок біля моря. Тихі ранки. Вітер. Хвилі. Спокій.
Якого вона колись так хотіла і який тепер здавався дивно порожнім. Контракт усе ще залишався на її руці, тьмяний, ледь помітний, але живий. Іноді вночі він починав світитися. Сам по собі.
У такі моменти Неріс виходила надвір і довго дивилася на небо, наче чекала. Сьогодні була саме така ніч.
Шторм почався раптово. Море стало чорним. Вітер здійняв хвилі. Неріс повільно вийшла на берег і завмерла, бо цього разу контракт палав сильніше, ніж будь-коли.
Її серце пришвидшилося.
— Асмодею?..
Тиша, в потім… простір перед нею здригнувся.
Неріс затамувала подих. Із темряви між хвилями повільно з’явився силует. Високий. З чорними крилами.
Вона боялася поворухнутися. Боялася, що він зникне.
Силует зробив крок вперед.
Вітер раптом стих.
Неріс побачила знайомі очі. Темні. Втомлені, але живі.
Асмодей дивився на неї так, ніби між ними не минуло жодного дня. На його руці слабко світився контракт.
— Я ж казав… — тихо промовив він. — Що не залишу тебе саму.
Неріс не стримала сліз, а потім — усміхнулась. І цього разу світ не здригнувся від темряви.
Навпаки. Вперше за дуже довгий час — він став спокійним.