58

Слова Саарха зависли важко зависли над островом. “Тепер він — двері”.

Азаріель повільно підняв голову. На його обличчі вперше з’явилося щось схоже на справжній страх.

— Ні… — хрипко вимовив він. — Ні, це неможливо.

Саарх не відвів погляду.

— Ти був у їхньому світі занадто довго. Вони торкнулися тебе.

— Вони торкнулися всіх нас! — різко відповів Азаріель. — Але не зміг повернутися тільки ти.

Серафіель напружився. Малкаріон повільно схрестив руки на грудях. Його темрява нервово рухалась за спиною, ніби теж чекала відповіді.

Асмодей уважно дивився лише на Азаріеля, наче вперше побачив його.

— Ти щось приховуєш...

Азаріель різко підняв погляд.

— Я не зрадник.

— Я цього не сказав...

— Але подумав!

Неріс здригнулась. Лінаріон всередині неї мовчав, але тепер вона відчувала його тривогу майже так само чітко, як власну.

Азаріель важко піднявся на ноги. Одне його крило залишалося пошкодженим. Чорні тріщини повільно  розходилися по темному пір’ю, ніби щось живе пробиралося крізь нього зсередини.

— Я не просив їх мене відпускати.

Саарх тихо відповів:

— Але вони це зробили.

Еліон, який до цього мовчав, раптом заговорив:

— Я теж їх чув.

Усі повернулися до нього.

Ангел сидів на уламку каменю, важко спираючись руками об коліна.

Темрява під його шкірою не зникла. Навпаки — тепер вона рухалася повільніше. Спокійніше. Наче приживалась.

— Коли вони дивилися на нас… — продовжив Еліон, — мені здалося, що для них ми вже давно мертві.

Ніхто не відповів, бо кожен відчув те саме.

Серафіель повільно перевів погляд у темряву за межами острова.

— Ми не готові до війни з таким ворогом.

Малкаріон тихо хмикнув.

— А в нас є вибір?

— Є, — раптом озвався голос Лінаріона.

Неріс різко напружилась. Темрява навколо неї знову ворухнулась.

Асмодей одразу став ближче.

— Навіть не починай.

На губах Неріс з’явилась чужа усмішка. Холодна. Небезпечна.

— Ви досі не зрозуміли? - Її очі повільно потемніли. - Якщо двері відкриються… Давні не будуть вас знищувати.

Він зробив коротку паузу.

— Вони просто повернуть собі те, що колись було їхнім.

Саарх різко:

— Замовкни!

— Або що? — Лінаріон засміявся. — Ти сам боїшся їх не менше за інших.

І це влучило, бо Давній не заперечив.

Неріс раптом здригнулась. Її рука стиснулася на грудях.

— Він… — тихо прошепотіла вона своїм голосом, — він щось бачить…

Асмодей нахилився до неї.

— Що саме?

Неріс заплющила очі. Її дихання збилось.

— Місто…

Перед очима одразу з’явилася Земля. Нічний мегаполіс. Люди. Вулиці. Світло ліхтарів. Звичайний світ, який навіть не підозрював, що щось уже дивиться на нього з темряви.

А потім… небо над містом тріснуло.

Неріс різко скрикнула й схопилась за голову.

Видіння зникло.

— Ні…

Малкаріон насупився.

— Що ти бачила?

Вона важко дихала.

— Він уже почав...

Тиша і саме в цей момент острів здригнувся знову, але тепер — інакше. Не від сили Давніх. Від чогось ближчого.

Саарх різко повернувся. Його погляд став холодним.

— За нами прийшли.

Темрява за межами острова ворухнулась і звідти почали виходити фігури. Високі. У чорних плащах. Без крил. Без облич. Вони рухались повільно, але сам простір ніби відступав перед ними.

Еліон зблід.

— Хто це?..

Саарх відповів тихо:

— Хранителі Межі.

Малкаріон одразу вихопив меч.

— Я щось втомився від нових істот.

Одна з фігур зупинилась, але потім — усі вони одночасно подивилися на Азаріеля.

І острів накрила тиша. Небезпечна. Жива. Бо тепер стало зрозуміло. Вони прийшли саме за ним.