56

Після слів Неріс ніхто не заговорив одразу.

Земля.

Лінаріон хоче Землю. Не Небеса. Не Пекло. Людський світ. Найслабший. Найживіший. Ідеальний для того, хто все життя існував лише голосом без справжнього тіла.

Острів повільно руйнувався під ними. Каміння обсипалося в порожнечу, а тріщини розходилися дедалі далі.

Серафіель першим порушив тишу.

— Ми повинні закрити прохід раніше, ніж він відкриє його повністю.

— Або вбити Лінаріона, — холодно додав Малкаріон.

Неріс різко здригнулась у руках Асмодея.

— Ні…

Він одразу сильніше притиснув її до себе.

— Спокійно.

Але її страх був не через себе. Вона це зрозуміла. Якщо вони вб’ють Лінаріона зараз — вона може не вижити разом із ним.

Саарх мовчки дивився в порожнечу. Наче щось рахував, а потім його погляд раптом змінився. У ньому з’явилось справжнє здивування.

— Ні…

Малкаріон нахмурився.

— Що тепер?

Саарх не відповів. Він зробив крок до краю острова. Простір попереду здригнувся. І вже за секунду в темряві щось з’явилось.

Спочатку — рука. Закривавлена. Вся в чорних тріщинах. Потім — силует. Він буквально випав із розриву просто на каміння острова.

Серафіель різко напружився.

Асмодей вихопив меч.

Але Саарх уже впізнав.

— Азаріель…

Ангел важко дихав.

Його довге темне волосся було скуйовджене й мокре від крові. Одне крило виглядало пошматованим, ніби щось намагалося вирвати його живцем.

Він спробував піднятися. Не зміг і тихо засміявся.

— Ну… тепер я офіційно ненавиджу світи Давніх…

Серафіель миттєво опинився поруч.

— Ми думали, ти загинув.

— Я теж так думав.

Малкаріон уважно подивився на нього.

— Що сталося?

Азаріель повільно підняв голову і на секунду всі побачили в його очах щось неправильне.

Тінь. Відбиток того місця.

— Портал закрився раніше, ніж я встиг пройти.

Тиша.

Навіть Неріс підняла погляд.

— Ти залишився там… сам?

Азаріель гірко усміхнувся.

— Не зовсім.

Саарх напружився.

— Що ти бачив?

Ангел мовчав кілька секунд, наче вирішував, чи варто відповідати, а потім тихо сказав:

— Вони не спали.

Острів наче став холоднішим.

— Давні? — перепитав Серафіель.

Азаріель кивнув.

— Вони дивились на мене весь цей час.

Його пальці ледь помітно здригнулися.

— І знаєте, що найгірше?

Ніхто не відповів.

— Вони знали мене.

Малкаріон примружився.

— Це неможливо.

— Я теж так думав.

Азаріель важко сів, спершися спиною об уламок каменю.

— Вони називали мене по імені ще до того, як я його сказав.

Саарх різко відвернувся і це помітив Асмодей.

— Ти щось приховуєш!

Давній промовчав.

— Саарх.

Його голос став жорсткішим.

— Що вони таке?

Настала довга тиша. Потім Саарх повільно відповів:

— Давні були тут ще до створення Небес і Пекла.

Його погляд став далеким.

— Колись існував лише один світ. Без меж. Без смерті. Без часу.

Еліон тихо прошепотів:

— І що сталося?

Саарх подивився на Неріс.

— З’явився перший Голос.

Тиша стала важкою.

Неріс зблідла.

Асмодей сильніше стиснув руків’я меча.

— Лінаріон…

— Ні, — перебив Саарх. — Не Лінаріон.

Пауза.

— Той, кого навіть Давні бояться називати.

І в цю секунду Азаріель різко схопився за груди.

Його очі широко відкрились.

— Ні…

Темрява під його шкірою ворухнулась. Така сама, як у Еліона. Серафіель різко нахилився до нього.

— Азаріелю!

Ангел підняв погляд. І тепер у його очах теж миготіло щось чуже.

— Вони пішли за мною… — прохрипів він.