54

Око в небі дивилося прямо на них. Світ навколо ніби завмер. Крики на острові стихли, розчинившись у густій напруженій тиші.

Неріс все ще тримала Асмодея за горло. Її рука тремтіла. Темрява навколо неї пульсувала ривками, нестабільно, ніби всередині самої сили почався розлад.

Асмодей не намагався вирватися. Він дивився тільки на неї.

— Ти сильніша за нього, — хрипко сказав демон.

На секунду її пальці стиснулися сильніше. Лінаріон засміявся її голосом.

— Ні. Вона просто боїться прийняти те, чим вже стала.

Неріс різко заплющила очі. І цього разу — не через біль, а через втому. Вона більше не розуміла, де закінчуються її думки і починаються чужі. Голоси. Спогади. Темрява. Все змішалося всередині.

— Замовкни… — тихо прошепотіла вона.

Асмодей обережно торкнувся її руки, наче боявся, що вона зникне.

— Подивись на мене.

Її очі відкрилися. І вперше за довгий час він побачив там не темряву, а розгубленість. Людську розгубленість.

— Я не знаю, як це зупинити… — її голос здригнувся.

Лінаріон одразу втрутився.

— Ти не хочеш це зупиняти!

Темрява навколо Неріс знову сіпнулася вперед, але вже слабше, наче контроль почав вислизати.

Саарх уважно спостерігав за цим.

— Вона чинить опір...

Серафіель різко повернувся до нього.

— І що це нам дає?

— Час.

Малкаріон хмикнув.

— У нас його якраз небагато.

Тріщина в небі все ще залишалась відкритою, але істоти з неї більше не спускалися. Велике око не кліпало. Воно просто спостерігало. І від цього ставало не по собі навіть демонам.

Еліон повільно піднявся. Його стан погіршувався. Темрява вже торкнулася половини обличчя, але він усе ще тримався.

— Ключ… — тихо сказав він. — Давні дали не силу.

Саарх подивився на нього.

Еліон перевів погляд на Неріс і Асмодея. І слабо усміхнувся.

— Вони дали шанс.

Настала тиша. Навіть Лінаріон замовк.

Асмодей повільно опустив руку на долоню Неріс.

— Ти сама повинна вирішити.

— Ні! — голос Лінаріона різко прорізав простір. — Вона вже зробила вибір!

Темрява навколо Неріс знову здригнулась. Але тепер… не вся. Частина сили залишилася нерухомою. І Лінаріон це теж відчув.

Його посмішка зникла.

— Що ти робиш?..

Неріс важко вдихнула. Її погляд був прикутий до Асмодея. До єдиного, хто весь цей час не відступав від неї. Навіть зараз.

— Я втомилася… — тихо сказала вона. — Від тебе. Від цього голосу в голові. Від постійного страху, що одного дня я просто зникну.

Лінаріон різко стиснув контроль. Темрява рвонула по її руках. Неріс скрикнула від болю. Асмодей миттєво схопив її.

— Неріс!

— Вона моя! — прогримів Лінаріон.

І в ту ж секунду око в небі повільно заплющилось. Світ здригнувся. Тріщина почала закриватися. Повільно, наче щось втрачало інтерес до того, що відбувалося внизу.

Саарх тихо видихнув.

— Добре…

Малкаріон кинув на нього погляд.

— Що “добре”?

— Давні відступають.

Серафіель напружився.

— Чому?

Саарх довго дивився на Неріс.

— Бо тепер це вже не їхня битва.

Острів повільно переставав трястися. Потвори одна за одною розсипалися темним пилом. Тиша поверталась.

Але вона вже не була спокійною.

Лінаріон усе ще був тут. Всередині Неріс. І тепер він був злий. По-справжньому.

Неріс повільно опустила голову на плече Асмодея.

Втомлено, наче сили остаточно закінчилися.

І тихо прошепотіла:

— Не відпускай мене…