52

Очі не кліпали. Тисячі поглядів висіли в темряві навколо острова. Великі. Маленькі. Людські. Занадто вузькі. Неправильно витягнуті. І всі вони дивилися. На Неріс.

Ніхто не рухався. Навіть потвори завмерли, наче раптом забули, навіщо вилізли у цей світ.

Абсолютна темрява стискала простір з усіх боків. Не було ні неба, ні землі. Лише острів, який ще тримався посеред цього жаху.

Серафіель першим порушив тишу.

— Саарх… що вони роблять?

Давній не відповів одразу. Вперше за весь час у його очах промайнуло щось схоже на справжній страх.

— Дивляться, — тихо сказав він. — І вирішують.

Малкаріон стиснув щелепу.

— Вирішують що?

І тут одна пара очей у темряві заплющилась.

Острів здригнувся.

Потім друга. Третя. І разом з цим почав змінюватися сам простір.

Камінь під ногами вкривався чорною павутиною тріщин. Повітря стало густим, липким, важким для дихання.

Еліон різко зігнувся навпіл. Темрява в його венах почала рухатися швидше.

— Вони… тут… - Його голос тепер лунав подвійно, наче хтось повторював слова разом із ним.

Серафіель схопив його за плече.

— Тримайся!

— Не можу…

Асмодей тим часом не зводив погляду з Неріс. Вона стояла нерухомо посеред хаосу. Її волосся повільно здіймалося в повітрі, а навколо шкіри пробігали темні тріщини, схожі на розпечені рани.

Лінаріон більше не приховував себе. Його присутність тепер відчувалась усюди. У темряві. У тріщинах.

У самій реальності.

— Ви привели їх сюди… — голос Неріс знову змішався з його голосом. — Ви навіть не уявляєте, що зробили.

Малкаріон холодно посміхнувся.

— Це каже дух, який застряг у людському тілі?

Темрява навколо Неріс різко сіпнулась. Лінаріону не сподобалось.

— Я більше не дух.

І в ту ж секунду одна з потвор поруч із Малкаріоном раптом вибухнула. Не кров’ю. Темрявою.

Вона рвонула в усі боки живими нитками й вчепилася в демонів Пекла.

Крики прокотилися островом. Шкіра демонів чорніла просто на очах. Їхні тіла починали ламатися, ніби хтось перекручував кістки зсередини.

Асмодей рвонув вперед.

Його меч спалахнув темною енергією й одним ударом відсік чорні нитки.

— НЕ ЧІПАЙ ЇЇ!

— Ти все ще думаєш, що це вона? — засміявся Лінаріон.

Неріс раптом здригнулась. Її пальці судомно стиснулися. І на коротку секунду темрява в очах згасла.

— Саріель…

Ледь чутно, але демон почув. Його серце ніби стиснули зсередини. Він зробив крок до неї.

І Саарх різко крикнув:

— НЕ СМІЙ!

Запізно. Темрява навколо Неріс вибухнула вперед живою хвилею.

Асмодей встиг виставити меч. Удар був настільки сильним, що його відкинуло через увесь острів.

Він врізався у кам’яну брилу. Кістки хруснули. Демон важко сповз на землю, але все одно підняв голову.

І усміхнувся. Криваво. Небезпечно.

— Оце вже більше схоже на тебе…

Серафіель різко повернувся до Саарха.

— Ключ! Якщо він існує — використовуй!

Саарх мовчав.

Малкаріон примружився.

— Ти щось приховав...

Давній повільно перевів на нього погляд.

— Ключ неможливо використати силою.

— Тоді як?!

Тиша.

А потім Саарх сказав те, що ніхто не хотів чути.

— Вона сама повинна впустити його.

Настала тиша.

Асмодей повільно піднявся. Його плече було розірване. Темрява стікала по руці разом із кров’ю.

— Тобто весь цей час…

Він важко вдихнув.

— …ми билися ні за що?

— Ні, — відповів Саарх. — Ви вигравали для неї час.

Неріс різко схопилась за голову й закричала. На цей раз — по-справжньому.

Острів знову здригнувся. Одна з тріщин у небі розірвалася ще ширше. І щось почало спускатися звідти.

Повільно. Величезне. Безформне.

Еліон зблід.

— Давній…

— Ні, — тихо сказав Саарх. — Гірше.

Істота опускалась все нижче. І чим ближче вона була — тим сильніше змінювався світ навколо. Каміння плавилось. Світло вмирало. Навіть демони Пекла почали відступати.

Лінаріон уперше замовк. Ненадовго, але цього вистачило, щоб Неріс відкрила очі.

Вона подивилась на Асмодея.

І вперше за довгий час він побачив у її погляді страх.

— Саріель… — її голос здригнувся. — Не дай йому… спуститися…

А потім Лінаріон знову перехопив контроль. Посмішка повернулась на її обличчя.

Холодна. Чужа.

— Запізно!