50

Світ Давніх відпустив їх не одразу. Спочатку зник тиск. Потім — відчуття чужої присутності. А вже після цього реальність різко стиснулася навколо них, викидаючи назад у простір між Небесами та Пеклом.

Еліон впав на коліна першим.

Його руки вперлися в холодний камінь острова, але сам він наче не відчував цього. Ангел важко дихав, хоча повітря навколо було цілком звичайним. Його погляд залишався порожнім, застиглим десь далеко за межею цього світу.

Серафіель миттєво опинився поруч.

— Еліоне!

Той не відповів.

Малкаріон мовчки спостерігав збоку. Його темрява більше не коливалась спокійно. Вона нервово рухалась за спиною повелителя Пекла, наче відчувала небезпеку раніше за всіх.

Саарх з’явився останнім. Його обличчя залишалось незворушним, але погляд став важчим.

— Вони торкнулися його занадто глибоко.

Асмодей різко перевів погляд на Еліона.

— Що це означає?

Саарх відповів не одразу.

— Тепер він бачить більше, ніж повинен бачити ангел.

Еліон раптом різко здригнувся. Його пальці вчепилися у камінь так сильно, що поверхня під ними тріснула.

— Вони… йдуть…

Його голос був чужим, занадто низьким, наче говорив не тільки він.

Серафіель напружився.

— Хто?

Еліон повільно підняв голову. І всі завмерли. Його очі змінилися. Світло в них стало глибшим. Неправильним. Воно рухалось всередині зіниць, наче там намагалося прокинутись щось живе.

— Межі більше немає, — тихо сказав він. — Він уже відкриває прохід.

Малкаріон вилаявся крізь зуби.

— Лінаріон…

Раптом острів здригнувся. Потім ще раз. І вже за секунду тріщини пішли просто під ногами.

Асмодей миттєво витяг меч. Темрява навколо нього рвонула вгору.

— Пізно для розмов...

І ніби почувши його слова — простір попереду розірвало. Не як портал, а як величезну чорну тріщину, з якої щось почало вилазити назовні. Спочатку — руки. Довгі. Неприродно тонкі. Вони чіплялися за краї розриву викривленими пальцями. Потім з темряви показалась голова. Без обличчя. Лише чорна гладка поверхня, яка пульсувала, наче жива.

Еліон різко відступив.

— Це не він…

Саарх тихо відповів:

— Ні. Це те, що йде перед ним!

Істота вилізла повністю. Її тіло постійно змінювалося. Кістки ламались і перебудовувались просто на очах. Шкіра розходилась тріщинами, з яких сочилася темна рідина.

Потім істота різко повернула голову в бік Асмодея і кинулася на нього. Демон встиг виставити меч. Удар був настільки сильним, що камінь під ногами вибухнув уламками.

Асмодей ковзнув назад, але втримався.

— Воно швидке!

Істота видала звук. Зхожий на булькотіння.

Малкаріон також ударив. Темрява зірвалася з його руки хвилею та буквально розірвала створіння навпіл.

Усі завмерли лише на секунду, бо половини тіла почали рухатися окремо.

— Просто чудово… — кинув Асмодей.

Серафіель різко підняв руку. Світло пронизало одну з істот наскрізь. Вона загорілась. Закричала. І все одно продовжила повзти вперед.

— Вони не помирають! — крикнув Еліон.

— Бо це не живі істоти! — відповів Саарх. — Це уламки світу Давніх!

Розрив у просторі за спинами чудовиськ почав розширюватися. І звідти лізли нові. Десятки. Потвор. У деяких було занадто багато рук. У деяких — взагалі не було тіл, лише величезні пащі з темряви.

Одна з істот стрибнула просто на ангелів. Еліон різко виставив руку. Світло вибухнуло навколо нього. Тварюку відкинуло, але її кігті все ж роздерли йому плече.

Ангел закричав. І в ту ж секунду рана почорніла.

Серафіель схопив його.

— Не дай темряві піти далі!

— Я намагаюсь!

Але чорні вени вже повільно розходилися під шкірою Еліона.

Асмодей тим часом буквально прорубував собі шлях через потвор. Його темрява більше не стримувалась. Вона рвала істот на шматки, змішувалась із кров’ю та чорною рідиною, яка вкривала землю. Але їх ставало більше. Значно більше.

Саарх раптом різко повернув голову. І вперше за весь цей час… його спокій зник.

— Ні…

Малкаріон одразу зрозумів.

— Що?

Давній повільно подивився в небо. Тріщини там почали збиратися в одну. Величезну. Живу. Наче сам світ намагався розірвати себе зсередини.

І тоді всі почули голос. Не в голові. По-справжньому. Гучний. Холодний.

— Ви запізнилися…

Неріс.

Асмодей завмер. Бо це був її голос, але не її тон.

Тріщина над ними розійшлася ширше. І вона вийшла звідти.

Повільно.

Її очі світилися темрявою. Волосся ворушилося без вітру. Навколо неї сама реальність спотворювалась.

Потвори навколо одразу завмерли. Наче чекали наказу.

Асмодей зробив крок вперед.

— Неріс…

Її погляд на секунду зупинився на ньому. І цього вистачило, щоб темрява навколо неї здригнулася.

— Не підходь…

Голос Лінаріона прозвучав разом із її голосом. Наче вони говорили одночасно.