Пролог

Раз на сто років Небо мовчить. І саме в цю ніч відкриваються двері…

Зал аукціону не мав стін. Він існував у тріщині між світами — там, де світло втрачало чистоту, а темрява ще не ставала пеклом. Повітря було густим. Відчувався запах металу, попелу і чогось солодкого, майже забороненого. Вогняні свічки не давали тепла. Срібні — не давали світла.

На підвищенні стояв стіл із чорного каменю. На ньому — пергамент, старший за людство. Контракт. Ім’я на ньому ще не було написане.

— Починаємо, — промовив Голос.

Його не було видно. Ніхто ніколи не бачив того, хто відкривав торги. Лише крила — то чорні, то білі — інколи були видні в напівтемряві.

Зліва стояли демони. Вони не шипіли й не сміялися. Вони виглядали як чоловіки в дорогих костюмах, із очима, що пам’ятали занадто багато. Серед них був Саріель.

Він виглядав спокійним. Надто спокійним для істоти, що століттями купувала душі. Темна сорочка облягала його плечі, рукави були закочені, відкриваючи сильні руки, ніби він прийшов не на аукціон, а на особисту зустріч.

Його волосся — темне, густе, трохи розтріпане. Обличчя — різке, красиве настільки, що це здавалося небезпечним. У його рисах не було грубості — лише впевненість.

А за його спиною розгорталися крила. Великі. Чорні. З пір’ям, густим,  кольору нічного неба. Це не був матовий чорний — кожне пір’я мало ледь помітний червоний відблиск, ніби всередині тлів жар. Кінчики пір’їн були трохи загострені. Деякі — ніби обпалені. Коли він ворухнувся, крила тихо шелестіли.

Справа стояли ангели. Їхня присутність була іншою. Не гарячою, а навпаки холодною та чистою. Серед них — Еліон.

Його постава була ідеально рівною. Плечі розправлені, підборіддя трохи підняте. Сріблясте волосся відбивало холодне світло свічок, підкреслюючи різкі, майже бездоганні риси.

Його обладунок виглядав легким, але міцним, немов створеним із самого світла.

І за його спиною — крила. Білі — сліпучо чисті. Кожне пір’я лежало рівно, без єдиного зламу. Вони здавалися невагомими, але водночас величезними. Коли Еліон злегка розкрив їх, повітря стало холоднішим. Пір’я тихо прошурхотіло.

Його обличчя не виражало нічого, жодної емоції неможливо було прочитати.

— Лот номер сім, — сказав Голос.

І тоді вона з’явилася. Не через двері. Не через портал.

Вона просто стояла посеред залу, ніби була там завжди. Її імʼя було Неріс.

Вона стояла босою. Волосся спадало на плечі темною хвилею. На шиї — тонкий ланцюг із печаткою, що ледь жевріла.

Вона не пам’ятала, як сюди потрапила, але вона не боялася і не розуміла чому. І це було перше порушення правил. Хто потрапляв сюди завжди боялися, але не вона.

У залі стало тихо.

Саріель нахилив голову, уважно дивлячись на дівчину.

Еліон напружився. Його крила трохи розкрилися.

— Душа без власника, — продовжив Голос. — Дві печатки. Незареєстрована душа.

Тиша стала важкою. Дві печатки. Це означало помилку. А на Небі чи Пеклі помилок не існувало.

Саріель зробив крок уперед.

— Я купую.

Еліон підняв погляд.

— Ти не маєш права.

Неріс повільно повернула голову. І вперше їхні очі зустрілися. Полум’я і лід, але було і щось третє — глибше, старше, небезпечніше.

Голос засміявся.

— Торги відкриті!

Свічки спалахнули яскравіше.