Розділ 31. Тінь минулого

Езра не зник.

Після того як армія інквізиторів розбіглася, він не повернувся до фортеці Білий Зуб. Не міг. Його місце зайняв інший - молодший, амбітніший, який давно мріяв про крісло командора. Езра став нікому не потрібним. Зрадником, який програв війну відьмі та дитині. Ганьба, яку не змити кров'ю.

Він блукав південними землями, ховаючи обличчя під темним каптуром, сплячи в ярах та покинутих хатинах. Його меч затупився, одяг зносився, обличчя заросло сивою бородою. Ніхто не впізнавав колись могутнього командора. Ніхто не хотів знати.

Але Езра не здався. Він не міг.

Уночі йому снилася донька - світловолоса дівчинка, яка кликала його, тягнула тонкі руки, плакала. Він прокидався з криком, а потім довго сидів, дивлячись на зорі, і шепотів:

- Я помщуся за тебе. Клянуся.

Він не знав, чи має відьма стосунок до її смерті. Вона була простою, безсилою, єдиною провиною якої було те, що вона народилася з блакитною кров'ю. Але Езра ненавидів її - не конкретну відьму, ні. Він ненавидів усіх, хто мав цей дар. І Айра стала символом усієї його ненависті.

А тепер вона була мертва.

І це зробило все гіршим.

***

Через два роки після битви біля вежі Езра натрапив на старого жебрака в одному з південних міст.

Той сидів біля стіни храму, тремтів від холоду, простягав тремтячу руку перехожим. Езра зупинився, подивився на нього. У жебрака були старі рани на зап'ястях - сліди ланцюгів.

- Хто ти? - запитав Езра.

- Ніхто, - відповів старий, не підводячи очей. - Зрадник, якого вважали мертвим.

- Як тебе звати?

- Ярґ, - жебрак підняв голову, і Езра впізнав його. Колишній інквізитор, який десять років тому відмовився спалити дитину. Той самий, який сховався в рудниках. Той самий, якого Вальтер називав другом.

- Ти знаєш, хто я? - запитав Езра.

- Відчуваю, - Ярґ примружився. - Ти пахнеш ненавистю. Старою, гнилою, як вода в болоті. Ти - Езра.

- Ти не злякався?

- Чого мені боятися? - Ярґ усміхнувся беззубим ротом. - Я вже помер. Двадцять років тому. Тепер я просто тінь, яка чекає на смерть.

- Я можу прискорити твій відхід, - сказав Езра, поклавши руку на меча.

- Можеш, - погодився Ярґ. - Але навіщо? Я ж не заважаю тобі. Сиджу собі, прошу милостиню. Ані твоя донька, ні моя совість не повернуться до нас, навіть якщо ти мене вб'єш.

Езра опустив руку.

- Чого ти хочеш, старий?

- Того самого, що й ти, - Ярґ подивився йому просто в очі. - Спокою. Тільки я зрозумів, що він не в помсті. Він у прощенні.

- Ти простив сам себе?

- Ні, - Ярґ похитав головою. - Але навчився жити з провиною.

Езра не знав, що відповісти. Він сів на землю поруч із жебраком.

- Розкажи мені про відьму, - попросив він. - Яку ти не спалив.

- Вона була дитиною, - Ярґ заплющив очі. - Дівчинка сімох років, з блакитними крапками на руках. Її привели до нас, сказали: "Вона нечиста". А я подивився в її очі - і не зміг. Не тому, що був сміливим. Тому, що вона нагадала мені мою внучку.

- Ти мав внучку?

- Була, - Ярґ зітхнув. - Померла від хвороби. Якби я міг врятувати її, віддав би все на світі. А цю дівчинку я міг врятувати. І врятував.

- І що з нею стало?

- Вона виросла, - Ярґ відкрив очі. - Стала відьмою. Живе десь на півночі, лікує людей, допомагає селянам. Кажуть, у неї теж блакитна кров. Як у твоєї доньки.

Езра здригнувся.

- Як ти можеш дивитися в дзеркало після того, як одружився з чудовиськом, яке носить це прокляття?

- Ніхто не народжується чудовиськом, - твердо сказав Ярґ. - Чудовиськами стають. Як ти. Як я колись. А відьми просто народжуються з даром, який лякає дурнів.

- Ти називаєш мене дурнем?

- Я називаю тебе нещасним, - Ярґ підвівся, тремтячи. - Ти носиш свій біль, як меч. Але меч можна відкласти. Спробуй.

- Не можу, - прошепотів Езра.

- Тоді ти помреш із ним, - відповів Ярґ, відходячи. - І ніхто не оплаче тебе. Ніхто, крім тих, кого ти вбив.

Він пішов у темряву, залишаючи Езру самого.

***

Езра йшов за ним.

Не одразу. Через день, через два. Він вистежив Ярґа, довідався, що той живе в покинутій хатині за містом. Прийшов увечері, сів на порозі.

- Ти не відчепишся? - запитав Ярґ, виглядаючи з дверей.

- Я хочу знати, де вони, - сказав Езра. - Відьма. Ключ. Пес.

- Навіщо? Ти чув, що Айра померла.

- Знаю, - Езра стиснув зуби. - Але хлопчик живий. Якщо я не можу помститися їй, помщуся йому.

- Він дитина, - Ярґ похитав головою. - Ти збожеволів.

- Так, - погодився Езра. - І хочу забрати його з собою.

Він подивився на старого - розбитого, слабкого, беззбройного. Міг би вбити за мить. Але не вбив.

- Ти його врятував тоді? - запитав Езра.

- Кого?

- Марка. Хлопчика з Ключем. Ти врятував його в рудниках? Він казав про тебе. Називав добрим.

Ярґ завагався.

- Я допоміг їм пройти, - сказав він. - Більше нічого.

- Ти знаєш, де вони.

- Може, знаю. Може, ні. Навіть якщо знаю, не скажу.

Езра довго дивився на нього. Потім підвівся.

- Я знайду їх сам, - сказав він. - Ти не потрібен мені.

Він пішов у ніч, залишаючи Ярґа на порозі.

Старий дивився йому вслід, хитаючи головою.

- Ти не знайдеш, - прошепотів він. - Бо вони сховалися там, куди ти не зможеш дістати. Це навіть добре. Бо якщо знайдеш - загинеш.

Він перехрестився (хоча не вірив у Бога) й заховався в хатині.

***

Езра шукав довго.

Місяцями він об'їжджав південні землі, заходив у села, розпитував про вежу на скелях. Ніхто не знав. Або не хотів казати. Люди боялися біловолосого старого з палаючими очима.

Нарешті в одній корчмі він почув дівчину, яка співала пісню про північну відьму та чорного пса. Він підійшов до неї, схопив за руку.

- Де це? Де ця вежа? Покажи!

Дівчина злякалася, але прошепотіла:

- На узбережжі. За горами. Але туди не можна. Там нечисть.

- Нечисть - це я, - відповів Езра й вийшов із корчми.