Розділ 30. Подорож на південь

Вальтер оголосив про своє рішення за вечерею.

- Я збираюсь на південь, - сказав він невимушеним тоном, ніби мова йшла про прогулянку до сусіднього села. - Ненадовго. На місяць, можливо, на два.

Марко відклав ложку.

- Чому? Що там?

- Якщо чесно, я сам не знаю точно, - Вальтер подивився на вогонь, що палахкотів у каміні. - Багато років тому я залишив там незакінчені справи. Обличчя, які не зміг забути. Місця, які не зміг відвідати. Мені здається, якщо я не зроблю цього зараз, то не зроблю ніколи.

- Ти боїшся? - запитав Марко.

- Так, - не став заперечувати Вальтер. - Боюсь побачити те, що наробив, власними очима. Боюсь зустріти тих, кого образив. Боюсь, що вони не пробачать мене. Але я мушу спробувати.

- Тоді я йду з тобою, - сказав Марко.

- Ні, - твердо відповів Вальтер. - Ти залишишся тут, із К'Зіром. Вежа потребує господаря, а ти - спокою. Південь - небезпечне місце для Ключа. Там ще лишилися ті, хто полює на незвичайних дітей.

- Але я...

- Ти потрібен тут, - перебив Вальтер. - К'Зір старий, йому важко мандрувати. Іскорка малий, його нікому залишити. Айра залишила цю вежу тобі. Ти не маєш права кидати її.

Марко хотів заперечити, але замовк. Вальтер мав рацію. Він знав це. Але відпускати друга одного - було важко.

- Якщо ти не повернешся, - сказав Марко, - я знайду тебе. Навіть на краю світу.

- Повернуся, - пообіцяв Вальтер. - Я ще не натанцювався на твоєму весіллі.

- Якому весіллі? - здивувався Марко.

- Колись ти виростеш і закохаєшся, - посміхнувся Вальтер. - Це неминуче. Я хочу бути поруч, коли це станеться.

Марко почервонів, аж до вух.

- Про що ви говорите? - втрутився К'Зір. - Він ще дитина. Нехай спочатку навчиться готувати краще за мене, а тоді вже закохується.

Вони засміялися - вперше за довгий час. Іскорка загавкав, не розуміючи, чому всім весело, але підтримуючи загальний настрій.

***

Вальтер вирушив на світанку.

Марко стояв на балконі, дивився, як маленька постать спускається скелястою стежкою, зникаючи в тумані. К'Зір лежав поруч, поклавши голову на лапи. Іскорка стрибав навколо, намагаючись зрозуміти, чому його не беруть.

- Він повернеться? - запитав Марко.

- Так, - відповів К'Зір. - Він сильний. Не такий, як ти, але сильний. І в нього є те, чого не було раніше.

- Що?

- Мета, - сказав пес. - Раніше він жив, щоб служити Ордену. Тепер він живе, щоб спокутувати. Це сильніший двигун.

Марко кивнув, хоча в душі тривога все ще жевріла.

- Ходімо снідати, - сказав він. - Я приготував кашу.

- Айра навчила тебе?

- Так, - усміхнувся Марко. - Вона казала, що чоловік має вміти годувати себе сам, інакше він не чоловік, а дитина.

- Мудра жінка, - К'Зір підвівся. - Ходімо, спробуємо твою кашу. Тільки без солі, добре?

- Чому?

- Бо мої смакові рецептори не розрізняють солі.

- Ти ж казав, що пекельні пси не їдять!

- Не їдять, - погодився К'Зір. - Але для тебе зроблю виняток.

Вони пішли на кухню. Іскорка біг попереду, впевнений, що сьогодні йому перепаде шматочок.

***

Вальтер ішов на південь три тижні.

Не тому, що дорога була довгою - верхи він дістався б за п'ять днів. Але він ішов пішки, зупинявся в селах, розмовляв із людьми, дивився на обличчя, які колись бачив крізь призму меча та ненависті.

У першому ж селі він впізнав старого коваля. Той колись зробив для нього перший меч - маленький, тренувальний, для підлітка, якого щойно прийняли до Ордену. Коваль тепер був сивим, зігнутим, але впізнав.

- Ти, - сказав він, дивлячись на сірий плащ Вальтера. - Ти той хлопчик, який хотів стати героєм.

- Я став, - відповів Вальтер. - Тільки не тим, ким планував.

- Героєм не стають за планом, - коваль подивився на його руки, вкриті шрамами від ковальської роботи. - Ти кинув меч?

- Перекував його на плуг, - посміхнувся Вальтер.

- Мудре рішення, - коваль простягнув йому руку. - Заходь, поїмо. Розкажеш, як доля тебе кидала.

Вальтер зайшов. І вперше за довгі роки відчув, що може просто бути людиною - не інквізитором, не воїном, не спокутником. Просто людиною, яка п'є чай із старим другом.

***

Наступні села були важчими.

Вальтер зупинився біля місця, де колись спалив відьму - ту саму, з дітьми та чоловіком. Зараз там стояв новий будинок, квітли яблуні, бігали діти. Він довго стояв за парканом, не наважуючись увійти.

- Ви когось шукаєте? - запитала молода жінка, виходячи на ґанок.

- Ні, - відповів Вальтер. - Я просто... згадую.

- Ви схожі на добру людину, - сказала вона. - Чому стоїте осторонь? Заходьте, вип'єте чаю.

- Я не заслужив, - прошепотів Вальтер.

- Всі заслуговують на чай, - жінка взяла його за руку, потягла в дім. - Особливо ті, хто вважає, що не заслуговує нічого.

Він зайшов. Випив чаю. Подивився на дітей, які гралися на підлозі - русяві, веселі, зовсім не схожі на тих, інших, що згоріли.

- Я колись був тут, - сказав Вальтер. - Дуже давно. І зробив жахливу річ.

- Ви можете її виправити? - запитала жінка.

- Ні, - відповів він. - Ніхто не може.

- Тоді не носіть її в собі, - порадила вона. - Відпустіть. Живі потребують живих. А мертвим байдуже.

Вальтер подякував і пішов. На серці стало легше, хоча й не зовсім.

***

Він ішов далі, до міст, які знав колись як інквізитор. Багато з них змінилися - нові будинки, нові обличчя, нові історії. Але деінде все ще жили ті, кого він особисто прирік на смерть.

В одному з селищ він зустрів стару жінку - висохлу, згорблену, з очима, які палали ненавистю, коли вона побачила його сірий плащ.

- Ти, - прошипіла вона. - Ти вбив мою доньку. І сина. І чоловіка. І прийшов сюди, щоб подивитися, що лишилося?

- Я прийшов просити пробачення, - сказав Вальтер.

- Пробачення? - вона засміялася - гірко, страшно. - Ти думаєш, пробачення поверне їх? Ти думаєш, слова залікують рани?

- Ні, - він опустив голову. - Але я не знаю, що ще можу зробити.