Розділ 28. Життя після втрати

Перший місяць після смерті Грети та Айри видався найважчим.

Марко прокидався щоранку й кілька хвилин просто лежав, дивлячись у стелю. Десь глибоко в підсвідомості він сподівався почути голос Айри - "Вставай, ледащо, сніданок готовий". Але чув тільки скрип дверей, коли Вальтер виходив зі своєї кімнати, та важке дихання К'Зіра, який спав унизу біля каміна.

Він носив блакитний амулет на шиї, не знімаючи навіть у душі. Камінь був теплим, заспокійливим, нагадував про те, заради чого варто жити.

- Ти сьогодні знову не їв, - сказав Вальтер одного ранку, ставлячи перед Марком тарілку з кашею.

- Не хотілося, - відповів Марко.

- Треба їсти. Айра не пробачила б нам, якби ми занедбали себе.

- Я знаю, - зітхнув Марко, беручи ложку. - Але іноді важко.

- Мені теж, - зізнався Вальтер, сідаючи навпроти. - Коли я прокидаюся, на мить здається, що вона просто пішла на ринок або в село по трави. А потім бачу глечик на балконі... і розумію.

- Ти сумуєш за нею?

- Більше, ніж міг уявити, - Вальтер провів рукою по обличчю. - Вона змінила мене. Без неї я був би все ще інквізитором, який полює на невинних.

- А тепер ти хто?

- Не знаю, - Вальтер гірко посміхнувся. - Коваль? Рибалка? Друг? Можливо, просто людина, яка намагається жити правильно.

Марко кивнув.

- Я теж намагаюся.

***

Вони встановили новий розпорядок.

Вальтер вставав на світанку, розпалював камін, варив кашу. Потім ішов у майстерню кувати - підкови, петлі, іноді прикраси. Він навчився робити квіти з металу - ніжні, тонкі, майже живі. Їх він ставив у глечик на балконі, поруч із попелом Айри.

Марко допомагав йому - тримав інструменти, піддував горно, іноді сам брав молот. Але більше часу він проводив у бібліотеці, читаючи книги Айри. Про трави, про магію, про Варту. Про те, як стати сильнішим - не тілом, а духом.

К'Зір лежав поруч, іноді щось пояснював, коментував. Він пам'ятав багато з того, про що писали книги. Іноді Маркові здавалося, що пес знає більше, ніж усі автори разом узяті.

- Ти мудрий, - сказав Марко одного разу.

- Я старий, - відповів К'Зір. - Це різні речі, але іноді збігаються.

- Скільки тобі років?

- Не пам'ятаю. Багато. Я служив Торвальду, його батьку, його дідові. Я бачив, як народжуються і вмирають королівства. Я пам'ятаю час, коли Варта була великою.

- А тепер?

- Тепер я - останній, - К'Зір заплющив очі. - Але це не сумно. Я виконав своє призначення. Я захистив Ключ.

- Ти захистив мене, - поправив Марко.

- Так, - погодився пес. - І це найкраще, що я зробив у своєму довгому житті.

***

Через два місяці Марко вперше вийшов у село сам.

Вальтер не хотів відпускати його, але Марко наполіг. Йому потрібно було відчути, що він може існувати без постійного нагляду. Що він - не дитина, яку треба захищати, а юнак, який може захистити себе.

- Якщо щось трапиться - клич К'Зіра, - сказав Вальтер. - Він прибіжить.

- Обіцяю, - відповів Марко й пішов.

Дорога була знайомою - вона ходив нею з Айрою багато разів. Але тепер усе здавалося іншим. Ті самі дерева, ті самі камені, ті самі запахи, але відчуття - ніби він уперше бачить їх.

У селі люди впізнали його, віталися, питали, як справи. Він відповідав чемно, але стримано. Купив хліба, солі, трохи м'яса. Стара знахарка, яка колись лікувала його, подарувала йому яблуко.

- Ти схуд, хлопче, - сказала вона. - Їж більше.

- Дякую, - відповів Марко, посміхаючись. - Я спробую.

Повертаючись, він зупинився біля старого дуба, під яким колись сидів із Айрою, дивлячись на захід сонця.

- Я сумую за тобою, - сказав він уголос. - Але я тримаюся. Я намагаюся. Сподіваюся, ти пишаєшся мною.

Вітер колихнув листя. Марку здалося, що він почув відповідь. Не словами - відчуттям тепла в грудях.

Він усміхнувся й пішов далі.

***

Іскорка став великим.

Маленький рудий пес, якого Марко забрав із села, перетворився на кремезного, вгодованого пса з кумедними вухами та вічно мокрим носом. Він любив бігати берегом, ганяти чайок і спати в ногах у Марка.

К'Зір ставився до нього зі зверхністю, але терпів. Іноді навіть грався - величезний чорний пес і маленька руда грудочка вовни, що скакала навколо.

- Він добрий, - сказав Марко одного разу.

- Він дурний, - відповів К'Зір. - Але добрий.

- Ти ревнуєш?

- Я - Варта, - пес образився. - Я не ревную.

- Ревнуєш, - засміявся Марко. - Але не бійся. Ти завжди будеш моїм першим другом.

К'Зір не відповів, але притулився ближче, даючи зрозуміти, що почув.

***

Вальтер навчив Марка кувати.

Спочатку виходило погано - металеві смужки кривилися, з'єднання тріскалися, металічний пил забивав ніс. Але Марко не здавався. Він тренувався щодня, поки одного разу не викував свій перший цвях - прямий, міцний, справжній.

- Непогано, - сказав Вальтер, розглядаючи роботу. - Айра пишалася б.

- Ти думаєш? - запитав Марко.

- Я знаю, - відповів Вальтер. - Вона завжди пишалася тобою.

Вони замовкли, кожен думаючи про своє.

- Вальтере, - сказав Марко. - Ти колись кохав?

- Кохав, - Вальтер відклав молот. - Давно. До того, як став інквізитором. Вона була доброю, ніжною, з довгим світлим волоссям.

- Що з нею стало?

- Вона вийшла заміж за іншого, - Вальтер гірко посміхнувся. - Я не міг дати їй того, що вона хотіла. Спокій. Родину. Нормальне життя.

- А тепер?

- Тепер вона, мабуть, бабуся. Живе десь на півдні, пече пироги, няньчить онуків. І я радий за неї.

- Ти шкодуєш?

- Іноді, - зізнався Вальтер. - Але життя - це вибір. Я обрав шлях, який привів мене сюди. До вас. І, знаєш, я не шкодую.

Марко кивнув.

- Я теж не шкодую, - сказав він. - Навіть незважаючи на біль.

Вони повернулися до роботи - двоє чоловіків, з'єднаних втратою, які намагалися жити далі.

***

Минуло півроку. Потім рік.

Марко виріс - став вище, ширше в плечах. Його біле волосся більше не дивувало селян, вони звикли. Він допомагав їм із магією - лікував хворих тварин, захищав городи від шкідників, іноді передбачав погоду.