Розділ 27. Таємниця Грети

Грета прийшла на світанку.

Марко побачив її з балкона - маленьку згорблену постать, що повільно піднімалася скелястою стежкою. Вона спиралася на ціпок, іноді зупинялася, переводячи подих. Їй було за вісімдесят, але очі - ті самі, що в Айри, - дивилися гостро, уважно, молодо.

Він спустився вниз, відчинив двері.

- Грето, - сказав він. - Я не чекав тебе.

- Я знаю, хлопче, - відповіла вона, переступаючи поріг. - Але я маю дещо сказати. Про Айру. Про вашу родину. Про те, що ви не знаєте.

К'Зір підвів голову, настовбурчив шерсть. Вальтер вийшов із майстерні, витираючи руки ганчіркою.

- Грета, - сказав він, впізнаючи її. - Ви та сама...

- Та сама, - кивнула вона. - Яка сховала тебе колись від Ордену. І яка тепер прийшла попрощатися.

- Попрощатися? - здивувався Марко.

- Я стара, - сказала Грета, сідаючи на лаву біля каміна. - І хвора. Моя кров - як і кров Айри - не дає мені померти легко. Але я втомилася. І хочу піти, знаючи, що ви в безпеці.

- Ви не помрете, - заперечив Марко.

- Усі помирають, - відповіла Грета. - Навіть Ключі. Навіть Варта. Навіть такі старі відьми, як я.

Вона подивилася на глечик із попелом на балконі.

- Вона тут?

- Так, - тихо сказав Марко. - Ми спалили її за звичаєм.

- Добра дитина, - Грета зітхнула. - Я знала її матір. І бабусю. І прабабусю. Всі вони були сильними. Всі вони померли молодими. Але Айра... Айра була особливою.

- Чому? - запитав Вальтер.

- Тому що вона покохала, - сказала Грета. - Не просто друзів. Не просто родину. Вона покохала світ. Усіх вас. Навіть тих, хто хотів її вбити. І це зробило її безсмертною.

- Вона мертва, - заперечив Марко.

- Тілом - так, - Грета кивнула. - Але духом - вона тут. У вас. У псі. У цьому домі. У вітрі, що колише квіти на балконі. Вона стала частиною світу, який захищала.

Марко не знав, що відповісти.

***

Грета попросила відвести її до бібліотеки.

Вони піднялися на другий поверх, де стояли стелажі з книгами - тими самими, які Айра так любила читати. Грета провела рукою по корінцях, зупинилася біля одного, витягла.

- Це щоденник її матері, - сказала вона. - Тут написано правду. Про те, чому Айра народилася. Чому вона мала блакитну кров. Чому стала відьмою.

- Яка правда? - запитав Марко.

Грета відкрила книгу, знайшла сторінку, подала йому.

- Читай.

Марко взяв, почав читати вголос.

«Моя донька народилася не просто так. Я покликала Варту, коли носила її під серцем. Я попросила захисту для неї. І Варта відповіла - дала їй частку своєї сили. Блакитна кров - це знак угоди. Вона не проклята. Вона - благословенна. Вона - остання надія нашого роду».

- Вона була благословенна, - прошепотів Марко. - А ми називали її відьмою.

- Ви - ні, - заперечила Грета. - Але інші - так. Інквізитори. Люди, які боялися. Вони не знали правди. Вони не хотіли знати.

- А Езра? - запитав Вальтер. - Він знав?

- Езра знав, - Грета гірко посміхнулася. - Він знав, що Айра не винна. Але він обрав ненавидіти, тому що не міг пробачити собі смерть своєї доньки. Вона теж мала блакитну кров. Він спалив її власноруч, бо боявся, що інші дізнаються.

Марко завмер.

- Його донька була відьмою?

- Її сила була слабкою, але вона була, - сказала Грета. - Езра дізнався, коли їй було десять. І замість того, щоб захистити, він віддав її Ордену. Вони спалили її. А він дивився. І з того дня зненавидів усіх, хто має блакитну кров. Навіть невинних.

- Тому він переслідував Айру, - зрозумів Вальтер.

- Тому він переслідував усіх, - кивнула Грета. - Але Айра стала для нього символом. Вона була сильною, вільною, незламною. Такою, якою могла б стати його донька, якби він не вбив її.

- Це жахливо, - сказав Марко.

- Це життя, - відповіла Грета. - Жорстоке, несправедливе, але єдине, що в нас є.

Вона закашлялася - довго, важко. Вальтер подав їй води.

- Спасибі, - сказала вона, віддихавшись. - Я прийшла не тільки розповісти правду. Я прийшла попрощатися. І передати вам дещо.

Вона дістала з-за пазухи маленький шкіряний мішечок, розв'язала, висипала на долоню амулет - блакитний камінь у срібній оправі.

- Це - серце роду Відьом-Скель, - сказала вона. - Останній артефакт. Він належав Айрі, але вона віддала його мені на зберігання. Тепер він ваш.

- Мій? - здивувався Марко.

- Ти - її спадкоємець, - сказала Грета. - Не за кров'ю, а за духом. Вона обрала тебе. Тому він твій.

Марко взяв амулет. Камінь був теплим, пульсував, ніби живий.

- Що він робить?

- Захищає, - відповіла Грета. - Від темряви. Від зла. Від самотності. Носи його завжди. І пам'ятай про неї.

- Я пам'ятатиму, - прошепотів Марко, надіваючи амулет на шию.

Камінь спалахнув блакитним - на мить, не більше. А потім згас, ставши звичайним.

- Він прийняв тебе, - сказала Грета. - Ти - останній із роду. Не за кров'ю, а за вибором.

К'Зір підійшов, обнюхав амулет.

- Тут є сила, - сказав він. - Стара, добра. Вона буде захищати тебе.

- Дякую, - прошепотів Марко.

***

Грета залишилася в вежі на ніч.

Вона спала в кімнаті Айри - на її ліжку, під її ковдрою. Марко сидів поряд, тримав її за руку. Вона була дуже старою, дуже втомленою, але її очі світилися.

- Ти знаєш, чого я ніколи не розказувала Айрі? - запитала вона.

- Чого?

- Що я - її бабуся, - Грета посміхнулася сумно. - Не за кров'ю, але по духу. Я виховувала її матір. Я допомагала їй народжувати Айру. Я хрестила її в морі, коли їй було три дні.

- Чому ти не сказала?

- Боялася, - зізналася Грета. - Що вона відкине мене. Що побачить у мені стару відьму, яка тільки заважає. А тепер уже пізно.

- Їй не пізно, - сказав Марко. - Вона знає. Я впевнений.

- Звідки ти знаєш?

- Вона сказала мені одного разу, - Марко всміхнувся крізь сльози. - Що ти - єдина родина, яка в неї залишилася, крім мене. Вона любила тебе. Просто не вміла сказати.