Розділ 26. Ціна порятунку

Вони внесли її тіло до вежі.

Марко не відпускав її руки - навіть коли Вальтер намагався забрати, навіть коли К'Зір поклав голову їй на груди, шукаючи серцебиття. Він знав, що його немає. Він чув тишу, яка була голоснішою за будь-який крик.

- Ми повинні щось зробити, - сказав Марко. - Зілля. Магію. Щось.

- Некросрібло вбило її, -відповів К'Зір. - Це не лікується.

- Але ти ж вилікувався! - вигукнув Марко. - Коли вона витягла ланцюги!

- Вона була живою, - сказав Вальтер тихо. - А через ланцюги викачували силу, але не вбивали одразу. А меч Езри... він цілив у серце.

- То що, здатися? - Марко підвівся, його очі палали. - Просто дозволити їй померти?

- Ми нічого не можемо, - К'Зір опустив голову. - Якщо б могла, я б віддав їй свою силу до останньої краплі. Але вона не прийме. Її серце зупинилося.

- А Творець? - Марко подивився на стелю, на стіни, на невидиме небо. - Він може! Він усе може!

- Творець мертвий, - нагадав К'Зір. - Він лише відлуння.

- Тоді я покличу його! - крикнув Марко й вибіг на балкон.

Він підняв руки до неба, заплющив очі, покликав - не голосом, не думкою, а всім єством.

Творець! Чуєш мене? Я - Ключ! Я зачинив темряву! Ти обіцяв допомогти, коли я попрошу! Я прошу! Врятуй її!

Тиша. Тільки вітер та хвилі внизу.

Будь ласка, - думки Марка стали тихішими, майже благальними. - Вона - єдина, хто в мене є. Вона врятувала мене. Врятувала К'Зіра. Врятувала всіх. Вона не заслуговує на смерть. Вона не заслуговує.

Небо мовчало.

Марко впав на коліна.

- Чому ти не відповідаєш? - прошепотів він. - Чому?

Тому що я не можу, - пролунав голос у його голові. Старий, втомлений, сповнений смутку. - Я - тільки пам'ять. Я не маю сили воскрешати мертвих. Ніхто не має.

- Ти брешеш, - заперечив Марко. - Ти створив життя. Ти можеш повернути його.

Я створив Варту. Але життя дається тільки раз. Якщо я міг би повертати його, я повернув би всіх, кого втратив. Але я не можу. І ти не зможеш. Пробач.

Голос зник.

Марко залишився сам на балконі - розбитий, порожній, без надії.

***

К'Зір знайшов його через годину.

- Ходімо всередину, - сказав пес. - Холодно.

- Мені не холодно, - відповів Марко. - Мені ніколи не буде холодно після того, як я відчув її кров на своїх руках.

- Вона не хотіла б, щоб ти страждав.

- Вона не хотіла б помирати, - заперечив Марко. - Але померла. Через мене.

- Через Езру, - поправив К'Зір. - І через мене. Я не встиг.

- Ти намагався. Тільки я нічого не зробив. Стояв і дивився.

- Ти намагався зупинити армію, - сказав пес. - Ти врятував нас усіх. Але не зміг врятувати її. Це не твоя провина.

- Чия ж? - Марко подивився на нього. - Езри? Він лише знаряддя. Темряви? Вона зачинена. Матері, яка народила мене Ключем? Творця, який створив цей жахливий світ? Чия провина, К'Зіре? Скажи мені, бо я божеволію.

Пес довго мовчав.

- Нічия, - сказав він. - І всіх. Світ несправедливий. Він забирає кращих. І залишає нас - тих, хто має жити далі.

- Я не хочу жити далі, - прошепотів Марко.

- Але ти будеш, - твердо сказав К'Зір. - Тому що вона хотіла б цього. Тому що ти - Ключ. І тому що я поруч. Завжди.

Він ліг поруч, накриваючи Марка теплом.

- Завжди? - запитав Марко крізь сльози.

- Завжди, - відповів К'Зір. - Обіцяю.

***

Вони спалили Айру на скелі, як веліла традиція Відьом-Скель.

Марко стояв біля багаття, тримаючи в руці її старий ніж. Вальтер читав молитву - не Ордену, а ту, яку колись чула від неї самої. К'Зір завив, прощаючись.

Вогонь піднімався високо, лизав темне небо, розганяв зорі.

- Вона була доброю, - сказав Вальтер. - Добрішою, ніж ми заслуговували.

- Вона була сильною, - додав К'Зір. - Сильнішою, ніж знала.

- Вона була моєю родиною, - сказав Марко. - Єдиною, яку я пам'ятаю.

Він кинув ніж у вогонь.

- Спочивай з миром, Айро. Ти заслужила.

Вогонь згас на світанку.

Вони зібрали попіл у глечик, поставили на балконі, звідки вона любила дивитися на море.

- Вона тут, - сказав Марко. - Вічно.

- Так, - погодився Вальтер. - Вічно.

***

Минув тиждень. Потім другий. Марко не виходив із кімнати Айри. Він сидів на її ліжку, гортав її книги, нюхав її одяг, намагаючись запам'ятати запах.

К'Зір був поряд. Не говорив, не заважав. Просто лежав поруч, грів, дихав.

- Я не можу без неї, - сказав Марко одного вечора.

- Можеш, - відповів К'Зір. - Ти сильний.

- Я втомився бути сильним.

- Тоді будь слабким. Я поруч.

Марко заплакав - нарешті, вільно, без сорому. Ридав, поки не закінчилися сльози.

К'Зір лизав його обличчя, притискався, муркотів (хоча пси не муркочуть, але К'Зір навчився, щоб заспокоювати Марка).

- Я люблю тебе, - сказав Марко.

- Я знаю, - відповів К'Зір. - Я тебе теж.

Вальтер стояв у дверях, дивився на них.

- Ми повинні йти далі, - сказав він. - Не зараз. Але колись.

- Знаю, - відповів Марко. - Але не сьогодні.

Вальтер кивнув і пішов, залишаючи їх удвох.

***

Через місяць Марко вперше вийшов на балкон.

Море було спокійним, небо - чистим. Глечик із попелом стояв на перилах, прикрашений вицвілими квітами.

- Привіт, - сказав Марко. - Я скучив.

Вітер розвіяв його слова.

- Я намагаюся жити далі, -продовжив він. - Не дуже виходить. Але я намагаюся. К'Зір допомагає. Вальтер теж. Але без тебе порожньо.

Він провів рукою по глечику.

- Я не забуду тебе. Обіцяю.

Він повернувся в кімнату, взяв книгу, яку Айра не встигла дочитати, і сів біля вікна.

- Я дочитаю за тебе, - сказав він.

І почав читати.

К'Зір ліг поруч, поклав голову йому на коліна.

Так вони й сиділи - вдвох, у тиші, під шепіт хвиль.

Айра дивилася на них із неба - або з глечика, або з пам'яті.

І посміхалася.

***

Вона не повернеться. Ніколи.

Але Марко не забув. Щодня він виходив на балкон, вітався з глеком, розповідав про новини. Вальтер навчився кувати квіти з металу - і першу подарував Айрі, поставив у глечик. К'Зір приносив із моря красиві камінці - вони лежали поряд, нагадуючи про веселку.