Розділ 23. Вежа Відьом-Скель

Вежа Відьом-Скель стояла на узбережжі, омивана вітрами та хвилями. На балконі стояла Айра, дивилася на захід сонця.

Поруч сидів Марко - з білим волоссям, яке він більше не фарбував, і спокійними очима. На його колінах лежав маленький пес - не пекельний, звичайний, рудий, із смішними вухами. К'Зір був десь поряд - він не міг жити в одній кімнаті з іншим собакою, але терпів його заради Марка.

- Ти сумуєш? - запитав Марко.

- За чим? - Айра повернулася до нього.

- За пригодами.

- Ні, - сказала вона. - Я насумувалася на все життя.

- А я сумую, - зізнався Марко. - Трохи. За тим відчуттям, коли все висить на волосині, але ти знаєш, що можеш вплинути.

- Ти ще вплинеш, - пообіцяла Айра. - Світ великий. Темрява не єдина загроза.

- Але сьогодні - спокій.

- Сьогодні - спокій, - погодилася Айра.

Знизу долинув голос Вальтера.

- Вечеря готова! І якщо ви не прийдете зараз, я з'їм усе сам!

Вони посміхнулися й пішли вниз.

У великій залі горів камін, на столі парувала гаряча юшка, а Вальтер, у простому вовняному светрі (без плаща), розкладав хліб. К'Зір лежав біля вогню, примружившись від задоволення.

- Сідайте, - сказав він. - Голодний чекати не може.

Вони сіли за стіл. Марко - між Айрою та К'Зіром. Маленький рудий пес (на ім'я Іскорка) застрибнув йому на коліна.

- Що ти робиш? - засміявся Марко. - Ти ж малий!

Але Іскорка не слухався. Він згорнувся калачиком і заснув.

Айра подивилася на своєрідну родину - колишня відьма, колишній інквізитор, пекельний пес, дитина-Ключ і маленький рудий пес. Дивна компанія. Але їхня.

- Я люблю вас, - сказала вона вголос.

- Я знаю, - відповів Вальтер. - Ми тебе теж.

К'Зір відкрив одну пару очей.

- Це була довга подорож, - сказав він. - Але ми вижили. І це головне.

- І це - тільки початок, - додав Марко.

Вони підняли кухлі з гарячим відваром.

- За нас, - сказала Айра.

- За нас, - відповіли всі.

І вони пили - за тишу, за спокій, за те, що попереду ще багато пригод, але сьогодні - сьогодні вони вдома.