Розділ 21. Шлях додому

Коли сніг нарешті перестав, вони вибралися з печери.

Попереду лежали гори - білі, сліпучі, безкраї. А за ними, десь далеко на північному заході, Айра знала, було узбережжя. Скелі, де вона народилася. Будинок, який пам'ятав голоси її предків. Місце, де вона сподівалася знайти відповіді.

- Ти впевнена? - запитав Вальтер, кульгаючи поруч. Він ще не зовсім одужав, але міг іти. Рани загоювалися повільно, але без запалення.

- Ні, - відповіла Айра. - Але я маю спробувати. Там, у старих книгах, можуть бути відомості про Творця, про темряву, про те, як її зупинити.

- А якщо там нічого немає?

- Тоді придумаємо щось інше, - вона глянула на Марка, який ішов попереду, тримаючись поруч із К'Зіром. Хлопчик змінився - став тихішим, зосередженішим. Не втратив дитячості, але набув чогось, що Айра не могла назвати. Мудрості? Сумної дорослості?

- Ти думаєш про нього? - запитав Вальтер.

- Постійно, - зітхнула Айра. - Він мав би гратися з іграшками, а не рятувати світ.

- Світ не обирає, кому рятувати його, - сказав К'Зір, обертаючись. - Він просто кличе. А ті, хто чує, - відповідають. Марко відповів.

- І що з ним буде далі?

- Те, що він вирішить, - відповів пес. - Він - Ключ. Не я. Не ти. Він. Його вибір.

Айра замовкла. Вона знала, що К'Зір правий. Але це не робило їй легше.

***

Дорога до узбережжя зайняла два тижні.

Вони йшли горами, спускалися в долини, перетинали замерзлі річки. Іноді траплялися села - маленькі, засніжені, з людьми, які спочатку боялися, а потім, побачивши, що серед них є дитина, пом'якшувалися. Давали хліб, теплий одяг, іноді - нічліг.

У такому селі Айра купила Маркові теплі чоботи та вовняний светр, занадто великий, але теплий. Вальтер придбав новий плащ - сірий, не білий. Він більше не носив кольорів Ордену.

- Ти відрікся? - запитала Айра, коли вони вийшли з села.

- Від Ордену - так, - відповів він. - Від себе - ні. Я все ще той, хто хоче захищати. Проте тепер я знаю, кого саме.

- І кого ж?

- Невинних, - сказав Вальтер. - Дітей, відьом, псів. Усіх, кого переслідують без провини.

Айра кивнула.

- Це гідна мета.

- Або смертельна, - Вальтер гірко посміхнувся. - Але я обираю її.

Марко, який ішов попереду, раптом зупинився.

- Там, - сказав він, показуючи вперед. - Я відчуваю воду. Багато води.

- Море, - прошепотіла Айра. - Ми майже вдома.

Вони прискорили кроки.

***

Узбережжя зустріло їх вітром - солоним, холодним, але живим. Скелі піднімалися з води, чорні, гострі, мов зуби велетня. А на одній із них, ледь помітна в сутінках, стояла вежа. Не така висока, як у горах, але стара, складна, з безліччю вікон та балконів, що звисали над прірвою.

- Вежа Відьом-Скель, - сказала Айра, і в її голосі промайнула туга. - Дім моєї родини. Я не була тут з дитинства.

- Він стоїть, - здивувався Вальтер. - Стільки років без господарів - а стоїть.

- Магія, - відповіла Айра. - Кров нашого роду тримає стіни. Поки хтось із нас живий, вежа не впаде.

- Тепер ти - остання, - тихо сказав Марко.

- Так, - Айра подивилася на нього. - Остання. Але не самотня. У мене є ви.

Вони підійшли до підніжжя скелі. Дорога вгору була вимощена каменем, слизьким від водоростей. 

К'Зір пішов першим, перевіряючи, чи витримають сходи.

- Тримайтеся за перила, - сказав він. - Тут слизько.

Вони піднялися на вершину. Двері вежі були зачинені - величезні, дубові, з кованими завісами. Айра поклала на них долоню. Руни спалахнули блакитним - впізнали її кров.

- Ласкаво просимо додому, - прошепотіла вона, штовхаючи двері.

***

Усередині вежа була порожньою, але не зруйнованою. Меблі стояли на своїх місцях - столи, стільці, ліжка, вкриті пилом. На стінах висіли портрети - чоловіки й жінки з блакитними очима, в яких вгадувалася Айра.

- Твої предки, - сказав Марко, розглядаючи їх.

- Моя мати, - Айра показала на портрет молодої жінки з довгим темним волоссям. - Вона була гарною, правда?

- Дуже, - кивнув Марко. - І ти схожа на неї.

- Дякую, - Айра провела рукою по рамі. - Вона загинула, коли мені було десять. Я пам'ятаю її усмішку. І те, як вона співала мені перед сном.

- Що вона співала? - запитав Марко.

- Колискову про зірку, яка впала в море, - відповіла Айра. - Ту саму, що, мабуть, співала тобі твоя мати. Дивно, але вона дуже схожа.

Марко замислився.

- Може, всі матері співають однакові пісні, - припустив він.

- Можливо, - зітхнула Айра. - Або ми просто хочемо, щоби це було так.

Вальтер тим часом оглядав бібліотеку - величезну кімнату з високими стелажами, повними книг. Багато хто з них був старими, з пожовклими сторінками, написані мовою, яку він не розумів.

- Тут є щось про Творця? - запитав він.

- Має бути, - Айра підійшла до стелажа, провела пальцями по корінцях. - Мій дід колись зібрав усі відомості про Варту та темряву. Якщо пощастить, ми знайдемо відповіді.

Вони почали розбирати книги.

***

К'Зір лежав біля каміна, який Айра розпалила за допомогою простого заклинання. Вогонь тріщав, кидаючи тіні на стіни, зігріваючи кімнату після довгого холоду.

- Ти сумуєш за Торвальдом? - запитав Марко, сідаючи поруч із псом.

- Кожного дня, - відповів К'Зір. - Але біль стає тихішим. Не зникає, але вщухає.

- Ти думаєш, він пишався б тобою?

- Не знаю, - пес заплющив очі. - Він хотів, щоб я захищав невинних. Я це роблю. Можливо, він був би задоволений.

- Я пишаюся тобою, - сказав Марко, обіймаючи К'Зіра. - Ти - найкращий пес у світі.

- Я - не пес, - засміявся К'Зір. - Але дякую.

Вальтер знайшов книгу.

Вона лежала на нижній полиці, прикрита шматком темної тканини. Велика, в шкіряній палітурці, зі срібними застібками. На корінці було витиснено рунами: «De Origine Tenebrarum» - «Про походження темряви».

- Це воно, - сказав він, передаючи книгу Айрі. - Твій дід зібрав усе докупи.

Айра взяла книгу тремтячими руками. Відкрила. Сторінки були щільними, вкритими дрібним, акуратним почерком. Малюнки - схеми, карти, зображення створінь, яких вона ніколи не бачила.