Розділ 19. Таємниця Творця

Ніч після битви була довгою та тривожною.

Марко спав без сновидінь - вперше за багато днів. Його тіло відпочивало, але душа... душа блукала десь між світами. Він відчував пульсацію древньої магії, що наповнювала стіни вежі. Вона була скрізь - у камені, у повітрі, у ньому самому.

Айра не спала. Вона сиділа біля входу, дивилася на застиглих інквізиторів, які все ще стояли нерухомо, наче статуї. Їй було моторошно дивитися на них - живі, але порожні. Марко зробив це. Восьмирічний хлопчик зупинив двадцять озброєних воїнів однією думкою.

- Ти думаєш про те, чи правильно це, - сказав Вальтер, сідаючи поруч.

- Так, - зізналася Айра. - Він мав би гратися з іграшками, а не зачиняти душі людей.

- Він не зачинив їхні душі, - заперечив Вальтер. - Він зачинив їхню злість. Це різні речі.

- Ти впевнений?

- Я бачив справжнє зачинення душ, - голос Вальтера став глухим. - Це набагато страшніше. Ці - просто сплять. Прокинуться, і нічого не пам'ятатимуть.

- Але Езра пам'ятатиме.

- Езра - інша історія, - Вальтер подивився в темряву, туди, куди пішов командор. - Він не заспокоїться. Він повернеться. І наступного разу приведе армію.

- Тоді нам треба бути готовими.

- Або знайти спосіб зупинити його раз і назавжди.

Айра подивилася на нього.

- Ти пропонуєш убити командора?

- Я пропоную подумати, чи є інший вихід, - відповів Вальтер. - Але поки що я не бачу його.

Вони замовкли.

***

К'Зір лежав біля Марка, закриваючи його своїм тілом. Він не спав - його червоні очі світилися в темряві, слідкуючи за кожним рухом.

- Ти знаєш більше, ніж кажеш, - сказала Айра, звертаючись до нього.

- Я завжди знаю більше, ніж кажу, - відповів пес. - Це моя природа.

- Розкажи про Творця.

К'Зір завагався.

- Це не моя таємниця, - сказав він. - Але Марко має право знати. І ти теж.

- Тоді розкажи, коли він прокинеться.

- Домовились.

***

Марко прокинувся на світанку.

Сонце ледь пробивалося крізь хмари, освітлюючи вежу тьмяним золотим світлом. Він почувався краще - відпочившим, сильнішим, спокійнішим. Сила більше не пульсувала болісно, вона просто була - тепла, рівна, як дихання.

- Ти готовий? - запитав К'Зір.

- До чого? - здивувався Марко.

- Дізнатися правду. Про Творця. Про те, чому ти - Ключ.

Марко сів, обхопив коліна руками.

- Боюся, - сказав він. - Але готовий.

- Тоді слухай.

***

К'Зір почав розповідь.

- Давно, дуже давно, коли світ був молодим, а люди ще не навчилися будувати міста, жили Творці. Вони не були богами - вони були просто старшими. Вони бачили, як народжуються зірки, як остигає земля, як із води піднімаються перші гори.

- Вони були безсмертними? - запитав Марко.

- Ні, - відповів К'Зір. - Вони вмирали, як і всі. Але жили довше - тисячі років. І вони мали силу, яку не мали люди. Вони могли створювати.

- Створювати що?

- Життя, - сказав К'Зір. - Вони створили нас - Варту. Перших псів, які мали захищати кордони світу від темряви, що приходила ззовні.

- Якої темряви? - запитав Вальтер, приєднуючись до розмови.

- Тієї, що старша за Творців, - тихо відповів К'Зір. - Вона не має імені, не має форми. Вона просто є. І вона хоче поглинути все живе.

- І Варта зупинила її?

- На якийсь час, - кивнув пес. - Але темрява була сильнішою. Творці гинули один за одним, і з кожним їхнім падінням Варта слабшала. Останній Творець - той, кого ви називаєте Творцем, - вирішив не створювати нових псів. Він створив Ключ.

- Ключ? - Марко напружився.

- Ключ, який міг би відчинити двері до серця темряви. І зачинити їх назавжди, - К'Зір подивився на хлопчика. - Але для цього потрібна була жертва. Хтось мав стати цим Ключем. Хтось, чиста душа, яка не знає ненависті, не прагне помсти, не жадає влади.

- Я, - прошепотів Марко.

- Так, - підтвердив К'Зір. - Твоя мати була нащадком Творців. Вона передала тобі їхню кров. І ти став Ключем. Не тому, що тебе обрали. А тому, що ти народився таким.

- Але я не хотів цього, - заперечив Марко. - Я хотів просто жити.

- Знаю, - К'Зір притулився до нього. - І це робить тебе ще більш гідним. Ти не прагнеш сили, а вона приходить до тебе. Таких обирають.

***

Айра слухала мовчки. На її обличчі застигла суміш подиву й болю.

- Творець живий? - запитала вона.

- Ні, - відповів К'Зір. - Він помер, коли створив Ключ. Але його дух залишився - у вежах, у псах, у крові Марка. Він спостерігає. Іноді говорить.

- І що йому потрібно? - запитав Вальтер.

- Щоб Ключ виконав своє призначення, - сказав К'Зір. - Щоб темряву зачинили назавжди.

- А якщо Марко не захоче?

- Він має право обирати, - відповів пес. - Творець не примушує. Він тільки дає можливість.

Марко підвівся.

- Я оберу, - сказав він твердо. - Але не зараз. Зараз я повинен захистити своїх друзів.

Він подивився на Айру.

- Ти допоможеш мені?

- Завжди, - відповіла вона.

- І ти? - Марко глянув на Вальтера.

- Я ще не вирішив, чи залишаюся з вами, - сказав інквізитор. - Але поки що - так. Допоможу.

- Дякую, - прошепотів Марко.

К'Зір підвівся, струснув шерсть.

- А тепер нам треба йти. Езра не чекатиме.

***

Вони вийшли з вежі, залишаючи застиглих інквізиторів позаду. Марко обернувся, подивився на них.

- Вони прокинуться через кілька годин, - сказав він. - І не пам'ятатимуть нічого.

- Ти впевнений? - запитала Айра.

- Так. Я відчуваю.

- Тоді ходімо.

Вони рушили в гори, далі на північ.

***

Шлях був важким. Сніг падав без перестанку, замітаючи стежки. Вітер вив, кидаючи в обличчя крижані голки. Але вони йшли. Марко тримався ближче до Айри, але більше не чіплявся за її руку. Він став упевненішим.

- Ти змінився, - сказала Айра, коли вони зупинилися на привал.

- Так, - кивнув Марко. - Перестав боятися.

- Страх - це не погано, - заперечив Вальтер. - Страх допомагає вижити.