Розділ 16. Таємниця сили

Марко прокинувся від того, що хтось дивився на нього.

Не Айра - вона спала, притулившись до К'Зіра. Не пес - він лежав із заплющеними очима, але Марко знав, що не спить. Хтось інший. Той, хто не мав тіла. Той, хто був лише голосом.

- Ти чуєш мене, - сказав голос.

Не питав. Стверджував.

- Так, - прошепотів Марко, не ворушачись. - Я завжди тебе чую.

- Але більше не боїшся, - голос звучав майже здивовано.

- Трохи боюся, - чесно відповів Марко. - Але не так, як раніше.

- Чому?

- Тому що я знаю, що ти - це я. Моя сила. Мій страх. Мій біль. Ти не окрема істота.

Голос замовк надовго. Так довго, що Марко вже вирішив - він пішов.

- Ти виріс, - сказав голос нарешті. - Швидше, ніж я очікував.

- Скільки тобі років? - запитав Марко.

- Стільки, скільки твоїй силі. Вона народилася разом із тобою.

- Ти пам'ятаєш мою маму?

Голос завагався. Вперше за весь час.

- Так, - сказав він. - Вона була доброю. Вона співала тобі колискову про зірку, яка впала в море. Вона називала тебе "мой маленький сокіл". Вона плакала, коли віддавала тебе до притулку, бо не могла прогодувати.

Марку захотілося плакати. Але він стримався.

- Чому ти не кажеш мені, хто вона? Де вона? Як її звали? - у його голосі промайнула лють.

- Тому що ти ще не готовий, - спокійно відповів голос. - Деякі знання вбивають. Не тіло - душу.

- Я хочу знати.

- Знатимеш. Коли прийде час. А поки що - спи.

І голос зник, залишивши Марка в напівтемряві зі сльозами на очах.

***

Айра прокинулася на світанку й одразу помітила, що з хлопчиком щось не так.

- Ти плакав, - сказала вона, сідаючи поруч.

- Ні, - заперечив Марко, витираючи очі.

- Не бреши мені, - м'яко сказала Айра. - Я бачу.

Він замовк. Потім видихнув і розповів про голос. Про те, що він говорив. Про матір, яку він не пам'ятає.

- Я хочу знати, хто вона, - сказав він. - Але голос каже, що я не готовий.

- Можливо, він правий, - обережно сказала Айра. - Деякі таємниці краще відкривати поступово.

- Як ти дізналася про свою матір?

Айра замислилася.

- Я була поруч, коли вона помирала. Вона сказала мені все, що вважала важливим. Але я досі не знаю багато чого. Наприклад, чому вона уклала ту угоду з Вартою. Чому не розповіла мені раніше.

- Ти шкодуєш?

- Іноді, - зізналася Айра. - Але я зрозуміла, що минуле не зміниш. Можна тільки прийняти його й іти далі.

- А як прийняти те, чого не знаєш?

- Повірити, що колись дізнаєшся, - вона взяла його за руку. - І бути готовим до цього.

Марко кивнув, хоча не зовсім зрозумів.

К'Зір підвів голову.

- Я чув вашу розмову, - сказав він. - Марку, голос має рацію. Ти не готовий. Але ти будеш готовий. Скоро.

- Звідки ти знаєш?

- Тому що ти - сильніший, ніж думаєш, - відповів пес. - І тому що я поруч.

***

Вони вирішили залишитися у фортеці ще на день.

Айра хотіла дати Маркові час, щоб він міг розібратися в собі. К'Зір тим часом обстежив околиці, переконався, що варги не повернулися, а інквізиторів поблизу немає.

Марко сидів біля вогню, дивився на полум'я й намагався згадати. Не матір - він зрозумів, що це марно. Він намагався згадати своє дитинство, свої перші спогади. Вони були уривчастими, розмитими, ніби хтось спеціально стер їх.

Ось він біжить босоніж по мокрій траві. Ось тримає в руках дерев'яного коника - не того, обгорілого, а іншого, цілого. Ось чує сміх - жіночий, теплий, ніби дзвін струмочка.

- Мамо, - прошепотів він уголос.

Айра почула, але не втрутилася.

***

Увечері Марко вирішив спробувати. Він хотів зрозуміти, що може його сила. Не щоб використовувати - щоб контролювати.

- Айро, - сказав він. - Я хочу спробувати.

- Що саме? - вона насторожилася.

- Поговорити з голосом. Не чекаючи, поки він прийде. Покликати його.

- Це небезпечно, - заперечив К'Зір.

- Усе, що ми робимо, небезпечно, - відповів Марко. - Але я повинен навчитися. Інакше він завжди буде кликати мене, а я відповідати.

Айра хотіла заперечити, але Марко мав рацію. Вона кивнула.

- Роби. Але ми будемо поруч. Якщо щось піде не так...

- Ти врятуєш мене, - посміхнувся Марко. - Я знаю.

Він заплющив очі, зосередився. Подумки покликав голос.

Ти тут?

Тиша.

Я знаю, що ти тут. Відповідай.

Ти впевнений, що хочеш цього? - голос з'явився несподівано, ніби зсередини, ніби звідусіль.

Так.

Що ти хочеш знати?

Хто я? Насправді. Не Марко з притулку. Хто я таким народився?

Голос замовк. Потім сказав:

Ти - Ключ.

До чого?

До всього. Ти можеш відкривати двері між світами. Між життям і смертю. Між минулим і майбутнім. Твоя сила - не руйнувати. Твоя сила - відкривати.

Марко відчув, як земля під ним здригнулася. Не фізично - десь глибоко, на рівні, який не можна описати словами.

Я не хочу відкривати двері, - подумав він. - Я хочу захищати.

Це одне й те саме, - відповів голос. - Щоб захистити, треба знати, що відкрити, а що зачинити. Ти вже робив це. Коли інквізитори хотіли тебе забрати - ти зачинив їхні душі. Вони не померли, але перестали бути загрозою. Ти зачинив двері між ними та їхніми намірами.

Я зробив це несвідомо.

Тепер ти можеш робити це свідомо.

Марко розплющив очі.

Перед ним стояла Айра, бліда, злякана.

- Ти світився, - сказала вона. - Усе тіло. Білим світлом. І каміння під тобою потріскалося.

Марко подивився вниз. Кам'яна підлога навколо нього вкрилася тонкими тріщинами, що розходилися павутинням.

- Я це зробив? - здивувався він.

- Ти це зробив, - підтвердив К'Зір. - Але не злякайся. Тріщини - це не руйнування. Це просто... зміни.

- Голос сказав, що я - Ключ, - сказав Марко. - Що можу відкривати двері між світами.

Айра завмерла.

- Ключ, - повторила вона. - Я чула про це. У старих книгах. Є пророцтво, що з'явиться дитина, яка зможе відчинити двері до Творця. Та, що принесе нову Варту.