Розділ 15. Засада

Загін вирушив на світанку.

Вальтер їхав попереду, тримаючи спину прямою, хоча всередині все тремтіло. Його попередження вже мало дійти до сховища єретиків - якщо жебраки не підвели. Якщо пощастило. Якщо боги, в яких він більше не вірив, вирішили прихилити до нього лице.

Десятеро інквізиторів за ним. Молоді, гарячі, з очима, що горіли праведним гнівом. Вони їхали на південь, до старого рибальського селища, яке давно стояло покинутим. Але останнім часом туди почали стікатися ті, кого Орден називав єретиками.

- Інквізиторе, - сказав юнак, що їхав праворуч від Вальтера. Його звали Левко. Йому було дев'ятнадцять, він закінчив Академію минулого року й палав бажанням довести свою відданість. - Правда, що там ховаються діти з пекельними іскрами?

- Правда, - відповів Вальтер, не дивлячись на нього.

- Їх теж треба очищати? - у голосі Левка промайнула невпевненість. - Вони ж малі...

- Накази є накази, - відрізав Вальтер. - Не задавай зайвих питань.

Левко замовк, але Вальтер відчув його погляд - розгублений, майже переляканий.

Він ще не перетворився на машину для вбивств, - подумав Вальтер. - Можливо, встигне. Можливо, я допоможу йому встигнути.

Але зараз було не до того.

***

До сховища вони дісталися надвечір.

Стара рибальська бухта лежала в улоговині між скелями, захищена від вітрів. Колись тут стояли десятки хат, тепер - тільки кілька вцілілих будівель, притулених одна до одної. З димарів вився димок. Хтось був удома.

Вальтер зупинив загін за півмилі від бухти, на пагорбі, звідки відкривався вид.

- Чи не зарано зупинятися? - запитав інший інквізитор, старший, на ім'я Данило. Йому було за тридцять, він уже брав участь у десятках облав і не довіряв обережності Вальтера.

- Нам треба розвідати, - відповів Вальтер. - Якщо там більше людей, ніж нам сказали, ми можемо програти.

- Джерело запевнило, що їх не більше двадцяти. І половина - діти.

- Джерело може помилятися.

Данило хмикнув, але не став сперечатися.

Вальтер зліз із коня, передав повіддя Левкові.

- Чекайте тут. Я піду подивлюся сам.

- Інквізиторе, це небезпечно... - почав Левко.

- Я знаю, - перебив Вальтер. - Тому йду сам.

Він зник у сутінках, залишаючи загін у напруженому чеканні.

Він ішов швидко, тримаючись тіней, уникаючи відкритих місць. Його чоботи ледь шелестіли по сухій траві. Він знав цю місцевість - колись давно, ще молодим інквізитором, брав участь у подібних операціях. Але тоді він вірив у свою правоту.

Зараз він вірив тільки в те, що діти не винні.

Він підійшов до крайньої хати, прислухався. Зсередини долинали голоси - жіночий, спокійний, і дитячий, схвильований.

- Вони прийдуть цієї ночі, - казала жінка. - Я відчуваю.

- Звідки ти знаєш, тітко Міро? - запитав дитячий голос.

- Лист, - відповіла жінка. - Хтось попередив нас. Невідомий друг.

Вальтер полегшено видихнув. Спрацювало.

Він обійшов хату, знайшов вхід - низькі двері, ледь помітні в темряві. Постукав три рази - два коротких, один довгий.

- Хто там? - напружено запитала жінка.

- Друг, - відповів Вальтер. - Той, хто написав листа.

Тиша. 

Потім скрегіт засува. Двері прочинилися, і в щілину глянуло втомлене жіноче обличчя - з глибокими зморшками, сивим волоссям, але живими, розумними очима.

- Ти - інквізитор, - сказала вона, розпізнаючи плащ.

- Був, - відповів Вальтер. - Зараз я той, хто хоче врятувати вас.

- Чому ми маємо тобі вірити?

- Бо я міг би не попереджати. Міг би прийти з загоном і спалити все. Я цього не зробив.

Жінка довго дивилася на нього. Потім відчинила двері.

- Заходь. Але якщо зрадиш - я вб'ю тебе сама.

- Домовились, - сказав Вальтер, переступаючи поріг.

Усередині було тісно.

Тітка Міра виявилася головною в цій маленькій громаді - колишньою відьмою, яка втомилася тікати й вирішила створити притулок для таких, як вона. Тут було п'ятеро дорослих і дванадцятеро дітей. Найменшій - три роки. Найстаршому - чотирнадцять.

Вальтер побачив їхні обличчя - перелякані, але не зламані. Діти тулилися до дорослих, але не плакали. Вони звикли до небезпеки.

- Слухайте, - сказав Вальтер, звертаючись до всіх. - У мене загін із десяти інквізиторів. Вони чекають за пагорбом. Я наказав їм не рухатися до світанку. У вас є кілька годин, щоб піти.

- Куди? - запитала Міра. - Вони перекриють усі дороги.

- На північ, - відповів Вальтер. - У гори. Там є фортеця, стара, майже зруйнована. Я знаю туди дорогу. І знаю, як обійти патрулі.

- Чому ти допомагаєш нам? - запитала дівчинка років десяти, з рудим волоссям і великими зеленими очима.

Вальтер подивився на неї. Подумав про ту, іншу - Айру. Про хлопчика Марка. Про пса, який пам'ятав справедливість.

- Тому що я втомився бути катом, - сказав він. - І тому що ви не заслуговуєте на смерть.

Діти зашепотілися. Дорослі перезирнулися.

- Ми віримо тобі, - сказала Міра. - Але якщо це пастка...

- Це не пастка, - перебив Вальтер. - У мене немає часу переконувати вас. Вирішуйте швидко.

Вони вирішили.

***

За дві години всі були готові.

Дванадцятеро дітей, п'ятеро дорослих. Усі - з невеликими торбами, зброєю (здебільшого ножами та палицями), з теплим одягом, який вдалося зібрати. Вальтер перевірив кожного, запам'ятав обличчя.

- Ви підете на північ стежкою, яка починається за тією скелею, - сказав він, показуючи в темряву. - Через три милі буде роздоріжжя. Тримайтеся ліворуч. Через день вийдете до гір.

- А ти? - запитала Міра.

- Я повернуся до загону. Затримаю їх. Скажу, що нікого не знайшов.

- Вони тобі повірять?

- Я буду переконливим, - гірко посміхнувся Вальтер. - Я завжди переконливий.

Міра взяла його за руку.

- Бережи себе, інквізиторе. Ти - рідкісна квітка серед каміння.

- Я спробую, - відповів він і вийшов у ніч.

***

Він повернувся до загону за півгодини до світанку.