Розділ 13. Сповідь у сніговій фортеці

Вогонь потріскував, кидаючи танцюючі тіні на стіни древньої зали.

Четверо сиділи мовчки довго. Так довго, що здавалося, час зупинився. Сніг за вікнами падав не перестаючи, замітаючи сліди, ховаючи фортецю від решти світу. Вони були відрізані від усього - від Ордену, від погоні, від минулого. Тільки вогонь, камінь і тиша.

Вальтер перший порушив мовчанку.

- Мені було вісімнадцять років, коли мене вперше послали на очищення, - сказав він, не дивлячись ні на кого. Голос його був глухим, ніби він говорив не до них, а до вогню. - Маленьке село на півдні. Там жила жінка, яку звинуватили в тому, що вона відьма. Сусіди сказали, що вона наслала хворобу на їхню худобу. Насправді худоба здохла від поганої води, але ніхто не став розбиратися.

Айра слухала, не перебиваючи.

- Ми прийшли вночі. П'ятеро інквізиторів. Її чоловік намагався захистити - ми зв'язали його. Діти плакали. А вона просто сиділа біля вікна й дивилася на місяць. Не благала. Не кричала. Тільки сказала: "Ви помиляєтеся. Я не відьма. Я просто стара жінка, яка знає трави".

- І що ви зробили? - запитав Марко тихо.

- Те, що наказали, - Вальтер провів рукою по обличчю, ніби стираючи спогад. - Ми спалили її. Разом із будинком. І дітьми. І чоловіком. Бо "очищення" мало бути повним.

Він замовк.

- Ти був там, - сказала Айра. - Ти тримав смолоскип?

- Ні, - Вальтер похитав головою. - Я стояв осторонь. Я думав, що це правильно. Що я служу вищій меті. Але коли вогонь згас, я підійшов до попелища й знайшов маленьку ляльку. Дерев'яну, незграбно вирізану. Належала, мабуть, найменшій дитині.

Він витягнув із-за пазухи щось маленьке, загорнуте в ганчірку. Розгорнув. На долоні лежала обгоріла дерев'яна фігурка - конячка без ноги та з обвугленою головою.

- Я ношу це з собою двадцять років, - сказав Вальтер. - Щоб пам'ятати.

- Пам'ятати про що? - запитав Марко.

- Про те, ким я став, - відповів інквізитор. - І про те, що немає вороття назад.

***

Айра довго дивилася на обгорілу іграшку. Потім простягнула руку.

- Дай подивитися.

Вальтер віддав.

Вона покрутила фігурку в пальцях, піднесла до вогню. Дерево тріснуло, але тримало форму. Хтось колись вирізав її з любов'ю, старанно, хоча й невміло.

- Тобі не обов'язково залишатися тим, ким ти став, - сказала вона, повертаючи іграшку. - Ти можеш змінитися. Кожен може.

- Ти віриш у це?

- Я мушу вірити, - відповіла Айра. - Інакше навіщо все це?

Вальтер заховав ляльку назад за пазуху.

- Розкажи про себе, - попросив він. - Я знаю тільки те, що написано у справах Ордену. А там - сама брехня.

Айра зітхнула, підкинула гілля у вогонь.

- Я народилася на скелях, на північному узбережжі. Мій рід - Відьми-Скелі - жив там сотні років. Ми були самотніми. Люди боялися нас, але приходили по допомогу, коли траплялася біда.

- Чим ви допомагали?

- Лікували. Відганяли бурі. Приймали пологи, коли місцеві бабки не могли впоратися, - Айра гірко посміхнулася. - А потім ті самі люди приходили з інквізиторами й показували на нас пальцями. "Ось вони, відьми. Це вони наслали неврожай. Це вони отруїли криницю".

- І що сталося з твоїм родом?

- Мати померла, коли намагалася розірвати стару угоду з Вартою. Батько згорів, коли намагався її відновити, - Айра говорила спокійно, але Марко бачив, як тремтять її пальці. - Я залишилася сама. Поїхала до Академії, думала, що там буду в безпеці. Помилилася.

- Тебе вигнали за використання забороненої магії, - сказав Вальтер.

- Мене вигнали за те, що я читала книгу, - заперечила Айра. - "De Infernali Custodia". Про Пекельну Варту. Про те, що ви називаєте демонами, - насправді захисники. Ви не хотіли, щоб правда стала відома.

- Я читав цю книгу, - несподівано сказав Вальтер. - Після того, як ти втекла. Командор дав її мені, щоб я знайшов докази твоєї єресі. Але замість цього я знайшов... правду.

Айра здивувалася.

- Ти читав Нікодема?

- Так, - Вальтер кивнув. - І зрозумів, що все, чому мене вчили, - брехня. Не вся, але багато. Ми не боремося зі злом. Ми боремося з тим, кого боїмося.

- І ти продовжуєш? - втрутився Марко. - Якщо ти знаєш правду, чому не зупинишся?

- Тому що я не знаю, як, - просто сказав Вальтер. - Я вмію тільки вбивати. І полювати. І коритися. Я не вмію починати нове життя.

- Навчишся, - сказав Марко з упевненістю, яка здивувала навіть Айру.

Вальтер подивився на хлопчика довгим поглядом.

- Ти дивна дитина, - сказав він.

- Знаю, - посміхнувся Марко. - Мені часто кажуть.

К'Зір, який досі мовчав, раптом підвів голову.

- Я хочу дещо сказати, - промовив він. Його голос вібрував, розходячись хвилями по залі.

Всі замовкли.

- Мій перший господар, Торвальд, був королем північних земель, - почав пес. - Він узяв мене до себе, коли я був ще цуценям - молодим, дурним, повним люті. Він навчив мене, що сила не в зубах і не в кігтях. Сила - у вірності.

- Він був добрим королем? - запитав Марко.

- Він був справедливим, - відповів К'Зір. - А це рідкісна якість. Він не карав без доказів. Не переслідував без провини. І тому його вбили.

- Інквізитори? - запитала Айра.

- Так. Вони прийшли вночі. Сказали, що він приховує демонів. Що він сам - демон. Брехня, звичайно. Він просто відмовився видати їм мене.

Вальтер опустив голову.

- Я був серед тих, хто штурмував його вежу, - сказав він тихо. - Я не знав, що там пес. Мені сказали, що Торвальд - єретик, що він поклоняється темним силам. Я повірив. Я завжди вірив.

- А тепер? - запитав К'Зір.

- Тепер я не знаю, кому вірити, - зізнався Вальтер. - Можливо, нікому.

- Це чесна відповідь, - сказав пес. - І це вже початок.

Марко сидів, обхопивши коліна руками, і слухав.

Він думав про те, як дивно влаштований світ. Ось сидять біля одного вогню люди, які мали б убивати одне одного. Інквізитор, який палив дітей. Відьма, яка тікає від правосуддя. Пес, чий господар загинув від рук тих, хто зараз поруч. І він - дитина з силою, якої боїться навіть він сам.