Розділ 12. Снігова фортеця

Вони йшли вже п'ятий день горами.

Сніг падав безперестанку, замітаючи сліди за кілька хвилин. Айра втратила лічбу часу. Сонце не пробивалося крізь свинцеву пелену хмар, і світло стало сірим, одноманітним, втомливим. Марко тримався за її руку, але його пальці вже не тремтіли - вони задубіли. Вона боялася, що в нього почнеться обмороження.

- Ми маємо знайти прихисток, - сказав К'Зір. Його голос був приглушеним снігом, але Айра чула втому. Пес теж видихався. Його лапи час від часу підверталися на кризі. Рани, які він отримав ще в лісі, знову відкрилися - на снігу залишалися криваво-чорні сліди.

- Там, - раптом сказав Марко, показуючи вперед.

Айра примружилася. Крізь заметіль проступили обриси - не скелі, не дерева. Прямі лінії. Кути. Стіни.

- Фортеця, - видихнула вона.

***

Це була стара споруда, збудована ще за часів Північного Королівства. Колись вона стояла на вершині перевалу, контролюючи шлях через гори. Тепер від неї залишилися тільки нижні яруси - вежі обвалилися, мури потріскалися, але головна будівля ще трималася. Двері були вибиті, але всередині, здавалося, не було снігу - дах уцілів.

Айра підштовхнула Марка вперед.

- Швидше. Там ми зможемо розпалити вогонь.

Вони перетнули подвір'я, завалене уламками каменю та іржею. К'Зір ішов останнім, вдихаючи запахи.

- Тут давно нікого не було, - сказав він. - Роками. Але щось живе всередині.

- Щось небезпечне? - запитала Айра.

- Не знаю. Щось старе.

Марко зупинився біля входу. Його обличчя було блідим, але очі дивилися уважно.

- Я чую, - сказав він. - Тихо. Ніби хтось плаче.

Айра прислухалася. Нічого. Тільки вітер та скрип снігу.

- Може, тіні? - припустила вона.

- Ні, - заперечив Марко. - Інше. Живе.

Вони ввійшли.

***

Всередині фортеця була величезною. Головна зала простягалася на сотню кроків у довжину, з високою стелею, яку підтримували кам'яні колони. У стінах зяяли порожні ніші - колись там стояли статуї, тепер залишилися тільки подряпані постаменти. Підлога була вкрита товстим шаром пилу, але снігу не було - дах тримався на диво добре.

Айра відчула полегшення. Вони змогли б пережити тут бурю. Можливо, навіть кілька днів.

- Розпалюймо багаття, - сказала вона, опускаючи на підлогу свою торбу. - К'Зіре, знайди щось сухе для вогню.

Пес зник у темряві. Айра дістала кресало. Марко сидів біля неї, дивлячись на стелю.

- Тут колись було красиво, - сказав він. - Статуї, прапори, вогні.

- Звідки ти знаєш?

- Бачу, - відповів він просто. - Залишки.

Айра не стала питати, що він має на увазі. Вона вже звикла до дивних здібностей хлопчика.

***

К'Зір повернувся з оберемком сухих гілок - де він знайшов їх у цій кам'яній пустелі, залишилося загадкою. Айра розпалила вогонь. Полум'я здригнулося, облизало гілки, і тепле світло наповнило залу, відганяючи тіні в кути.

Марко простягнув руки до вогню.

- Тепло, - сказав він із полегшенням.

Айра сіла поруч. Її обличчя було втомленим, але спокійним.

- Відпочивай, - сказала вона. - Я посторожу.

- Ти теж втомилася, - заперечив Марко.

- Я звикла.

- Це не відповідь.

Вона посміхнулася.

- Ти надто розумний для своїх років.

- А ти надто вперта для своїх, - парирував він.

К'Зір ліг біля вогню, поклавши голову на лапи. Його червоні очі блищали в напівтемряві.

- Вам обом треба спати, - сказав він. - Я постерігаю. Мені не потрібен сон так, як вам.

- Ти поранений, - заперечила Айра.

- Це не заважає чути.

Вона не стала сперечатися. Лягла на підлогу, поклала голову на свою торбу. Марко притулився до неї, і вона відчула, як його дихання стає глибшим.

- Добраніч, - прошепотів він.

- Добраніч, Марку.

Вона заплющила очі.

***

Айра прокинулася від того, що хтось дивився на неї.

Не К'Зір - він лежав поруч із заплющеними очима, але Айра знала, що він не спить. Хтось інший. З темряви.

Вона повільно відкрила очі, намагаючись не ворушитися. Погляд ковзнув залою.

Нічого.

Тільки тіні, що танцювали від вогню.

- Ти відчула? - прошепотів К'Зір, не розплющуючи очей.

- Так.

- Це не тіні. І не варги.

- Що?

- Не знаю. Але воно спостерігає з того кутка, - пес ледь помітно кивнув головою в бік темної арки в кінці зали.

Айра напружилася.

- Марко спить?

- Так. Думаю, це добре. Його присутність може привернути увагу.

Вона повільно сіла, не зводячи очей з арки.

- Якщо воно вороже, ми будемо битися.

- Якщо воно вороже, ми вже були б мертві, - заперечив К'Зір. - Воно спостерігає. Вивчає.

- Може, це дух фортеці?

- Може. Але я не знаю духів, які вміють дивитися без очей.

Айра відчула, як по спині пробіг холодок. Вона не боялася - страх був розкішшю, яку вона не могла собі дозволити. Але щось у цьому погляді було неправильним.

- Не зволікай, - сказав К'Зір. - Розбуди Марка. Ми підемо далі, коли розвидніється.

- Якщо розвидніється взагалі.

- Розвидніється. Завжди розвидняється.

Айра гірко посміхнулася.

- Ти оптиміст, К'Зіре.

- Я - пес, який бачив кінець світу. Це робить мене реалістом, який ще сподівається.

***

Марко прокинувся сам, за годину до світанку.

Він сів різко, ніби відштовхнувшись від кошмару, і подивився в той самий бік, куди дивилася Айра.

- Воно прийшло знову, - сказав він, не питаючи.

- Так.

- Воно не хоче нам нашкодити.

- Звідки ти знаєш?

- Я чую його думки, - Марко потер скроні. - Не слова. Почуття. Воно... самотнє. Дуже старе й дуже самотнє.

- Воно людина?

- Було колись, - Марко подивився на Айру. - Тепер воно - пам'ять. Але пам'ять, яка не хоче вмирати.

Айра замислилася.

- Може, воно хоче, щоб ми пішли?

- Ні, - заперечив Марко. - Воно хоче, щоб ми залишилися. Щоб ми... згадали його.

К'Зір підвів голову.

- Це небезпечно. Якщо ми залишимося, воно може спробувати заволодіти нашими спогадами. Або замінити їх своїми.