Розділ 9. Старі рудники

Вони йшли на північ три дні.

Земля ставала дедалі кам'янистішою, дерева -  нижчими й кривішими, ніби хтось зверху натиснув на них важкою долонею. Повітря змінилося: з вологого, болотяного воно перетворилося на сухе, колюче, з присмаком металу.

- Ми наближаємося, - сказав К'Зір, зупиняючись на вершині чергового пагорба. - Я відчуваю запах старого заліза.

- Рудники, - кивнула Айра. - Їх залишили років п'ятдесят тому, коли жила вичерпалася. Але тунелі залишилися. І тіні.

- Що за тіні? - запитав Марко.

Він тримався краще, ніж кілька днів тому. Чоботи Грети були йому трохи великі, але він набив їх ганчір'ям, і тепер вони сиділи добре. На обличчі з'явився рум'янець - перший за довгий час. Айра помітила це й відчула щось схоже на полегшення.

Він виживає. Вони обоє виживають. Можливо, це не дурниця.

- Тіні - це те, що залишається від людей, які загинули в рудниках, - відповіла вона. - Не привиди в звичайному сенсі. Швидше... відлуння. Їхні страхи, їхній біль, їхня лють. Вони не можуть завдати фізичної шкоди, але можуть звести з розуму.

- Як саме?

- Нашептують, - сказав К'Зір. - Будуть говорити тобі те, чого ти боїшся найбільше. І будуть робити це голосами тих, кого ти любив.

Марко зблід, але не відступив.

- Я не боюся голосів.

- Боїшся, - заперечила Айра. - Всі бояться. Але ти маєш їх не слухати. І не відповідати. Якщо відповіси - вони вчепляться в тебе. Знайдуть шлях у твою душу.

- І що тоді?

- Тоді ти станеш одним із них, - сказав К'Зір. - І блукатимеш тунелями вічно.

Хлопчик глитнув, але кивнув.

- Я не буду відповідати.

- Ти не будеш, - погодилася Айра. - Але вони будуть намагатися. Вони будуть плакати голосом твоєї матері. Кричати твоїм іменем, ніби тонеш. Розказувати тобі таємниці, які ніхто не може знати. Ти мусиш пам'ятати: це не справжні голоси. Це пастка.

Марко стиснув її руку.

- Ти пройшла через це?

- Колись, - зітхнула Айра. - Коли ховалася в рудниках після Академії. Я провела там два тижні. Тіні намагалися зламати мене. Але я вижила.

- Чому вони не зламали тебе?

Айра глянула на К'Зіра, потім знову на Марка.

- Тому що в мене не було нічого, за що можна було б зачепитися. Я була порожньою. Тіні живляться болем, а в мене болю не залишилося - тільки втома.

Вона не додала, що тіні все ж таки знайшли щось. Маленький спогад про матір, який вона так старанно ховала. І витягли його, розірвали на шматки. Айра пам'ятала це як найгіршу ніч у своєму житті - гіршу навіть за вигнання.

Але Маркові не потрібно це знати.

***

Вхід до рудників був чорною дірою в схилі пагорба, оточеною іржею та старим камінням. Колись тут стояли дерев'яні підпори - тепер від них залишилися тільки гнилі пеньки. Повітря зсередини тягнуло холодом і запахом міді.

К'Зір підійшов до входу першим, принюхався.

- Там глибоко, - сказав він. - Я чую воду. Капає десь далеко.

- Тунелі ведуть униз, - кивнула Айра. - На три рівні. Перший - найбезпечніший. Там колись були казарми для робітників. Ми зупинимося там.

- А тіні?

- Вони глибше. На першому рівні їх майже немає.

Айра витягнула з кишені шматок крейди - звичайної, білої, яку дала їй Грета. Присіла, намалювала на камені біля входу знак - коло з трьома лініями.

- Що це? - запитав Марко.

- Захист, - відповіла Айра. - Грета навчила мене. Цей знак не дасть тіням вийти назовні. І попередить нас, якщо хтось увійде.

- Інквізитори?

- Інквізитори теж, - кивнула вона. - Але не сподівайся надто. Вальтер може обійти такі знаки. Він навчений.

К'Зір гаркнув, але нічого не сказав.

Вони ввійшли в тунель.

Темрява була щільною, майже осяжною. Айра підняла руку, і її долоня засвітилася блідо-блакитним - кров Відьом-Скель давала світло, якого не могла дати жодна свічка.

Марко йшов позаду, тримаючись за її плащ. К'Зір замикав процесію, його червоні очі світилися в темряві двома парами (третя пара була напівприкрита - він беріг сили).

Стіни тунелю були вкриті сажею та старими написами. Хтось колись викарбував тут імена, дати, короткі молитви. Айра прочитала кілька: "Тут загинув Томас, вік 23, каменепад". "Моліться за душу Елізабет, забрали тіні". "Не спускайтеся нижче другого рівня".

- Тут холодно, - сказав Марко тремтячим голосом.

- Ми зараз розпалимо багаття, - відповіла Айра. - Треба пройти ще трохи.

Вони звернули в бічний тунель, більш широкий, зі слідами старих дерев'яних перегородок. Колись тут були кімнати - Айра впізнала планування. Ось кухня (залишки печі), ось спальня (іржаві пружини від ліжок), а ось щось на кшталт спільної зали.

- Тут, - сказала вона, зупиняючись у найбільшому приміщенні. - Розпалюймо.

К'Зір приніс сухі гілки - де він їх знайшов у цій темряві, залишилося загадкою. Айра склала багаття, клацнула пальцями, викресала іскру. Вогонь спалахнув одразу - занадто легко, ніби хтось допомагав йому зсередини.

- Тут хтось був недавно, - сказав пес, принюхуючись до підлоги.

- Хто?

- Не знаю. Запах старий, але не дуже. Місяць, можливо два.

Айра напружилася. Вона не любила сюрпризів.

- Може, інші втікачі, - припустила вона. - Тут часто ховаються ті, кому нікуди йти.

- Або мисливці, - додав К'Зір. - Ті, хто полює на таких, як ми.

- Не лякай хлопчика.

- Я не лякаю. Я попереджаю.

Марко сів біля багаття, простягнув руки до вогню. Його обличчя в напівтемряві здавалося ще молодшим - і водночас старшим, ніж було насправді.

- Айро, - сказав він раптом. - А ти когось любила?

Вона завмерла.

- Чому ти питаєш?

- Бо Грета сказала про того інквізитора. Я чув.

- Ти мав спати.

- Я не спав. Я боюся спати в чужих місцях.

Айра зітхнула, сіла поруч.

- Я любила, - сказала вона через довгу паузу. - Давно. Коли навчалася в Академії. Його звали Ліам. Він був простим, не магом - сином коваля. Ми зустрічалися таємно, тому що інквізитори не схвалювали стосунків між магами та звичайними людьми.