Розділ 8. Стара Грета

Айра вивела їх із трясовин на третій день.

Вона майже не спала ці три ночі. К'Зір час від часа підштовхував її мордою до купин, змушуючи присісти, але вона трималася. У голові гуло, перед очима іноді пливли темні плями. Угода з псом давала силу, але забирала енергію з такою жорстокістю, з якою некросрібло викачувало життя з К'Зіра.

Марко йшов мовчки, тримаючись за її руку. Його ноги були подерті, вкриті болотяним брудом, але він не скаржився. Жодного разу.

К'Зір ішов позаду, час від часу зупиняючись, прислухаючись. Його червоні очі сканували темряву, шукаючи духів. Але духи більше не турбували їх. Вони отримали свою плату й тепер спостерігали здалеку - сірі тіні на сірих купинах.

- Дивись, - сказав Марко, показуючи вперед.

Айра підвела голову.

Попереду, за останньою смугою плавуну, виднілася земля. Справжня земля - тверда, вкрита травою, з деревами, які не згиналися під тягарем вологи. А ще далі - димок. Тоненький, ледь помітний, але безпомильний.

- Село, - сказала Айра. - Дерев'яне. Десять домів, шинок, ковальня. І будинок Грети.

- Хто така Грета? - запитав Марко.

- Стара відьма, - відповіла Айра. - Колись вона була такою, як я. Потім втомилася тікати й осіла тут. Люди бояться її, але приходять за ліками. Вона знає трави. І таємниці.

- Ти їй довіряєш?

Айра замислилася. Це питання вона ставила собі щоразу, коли поверталася до цього місця.

- Я довіряю їй настільки, наскільки довіряю будь-кому, хто прожив у болотах більше ніж п'ять років, - сказала вона. - Вона не зрадить, поки їй це вигідно. А нам є що запропонувати.

- Що?

- Історію, - сказала Айра. - Грета любить історії. Особливо ті, що пахнуть небезпекою.

***

Вони вийшли на тверду землю, коли сонце вже сідало.

Село називалося Коріння. Дивна назва для місця, де майже не було дерев, але так назвали його перші поселенці, які вірили, що земля тут сягає корінням самого пекла.

Айра знала стежку, яка вела в обхід головної вулиці. Вона не хотіла, щоб їх бачили зайві очі. Чужинці в таких селах - завжди подія. А чужинці з величезним чорним псом - ще більша подія.

Будинок Грети стояв на околиці, притулившись до старого дуба, який пережив усе: пожежі, повені, набіги з півночі. Стіни були зроблені з кривих колод, вікна - як у в усіх, скляні, дах - укритий мохом.

Айра зупинилася перед дверима.

- Чекайте тут, - сказала вона Маркові та К'Зіру. - Я піду першою.

- Якщо вона нападе... - почав К'Зір.

- Вона не нападе, - перебила Айра. - Вона стара, але не дурна.

Вона постукала три рази - два коротких, один довгий, як вчила її Грета багато років тому.

Двері відчинилися майже одразу.

***

Грета була маленькою, згорбленою жінкою років сімдесяти, з довгим сивим волоссям, яке вона ніколи не забирала в косу. Обличчя вкрите зморшками, але очі - яскраво-зелені, такі самі, як в Айри - дивилися гостро, уважно, молодо.

- Ти, - сказала Грета, дивлячись на Айру з-під насуплених брів. - Жива.

- Як бачиш, - відповіла Айра.

- Я думала, ти померла. Три роки ні слуху, ні духу. А ти прийшла зі щеням і дитиною.

- Пес не щеня.

- Для мене всі пси щенята, - відмахнулася Грета. - Заходь. І хай заходить той, хто з тобою. Але попереджаю: якщо ваш демон з'їсть мою курку, я здеру з нього шкуру.

К'Зір, що саме підійшов до дверей, образився.

- Я не їм курей, - сказав він. - Вони занадто кістляві.

Грета витріщилася на нього, потім на Айру, потім знову на пса.

- Говорить, - прошепотіла вона. - Пекельний пес говорить.

- Як бачите, - відповів К'Зір. - Приємно познайомитися.

Стара відьма хитнула головою, відступила вбік, пропускаючи їх усередину.

- Ну заходьте вже, поки я не передумала.

***

Усередині будинок пах травами, старим деревом і чимось кислуватим - можливо, закваскою для хліба, а можливо, зіллям. На столі стояли глиняні горщики, на полицях - сушені корінці та банки з рідинами різних кольорів.

Марко сів на лаву біля печі, обхопив коліна руками. Він тремтів - то від холоду, то від утоми.

Грета глянула на нього, і її обличчя пом'якшало.

- Дитина, - сказала вона. - Скільки тобі років, хлопчику?

- Вісім, - відповів Марко.

- Вісім, - повторила Грета. - А очі - як у столітнього діда. Що з тобою зробили?

- Ніхто нічого не робив, - сказав Марко. - Я таким народився.

- Ах, - Грета кивнула, наче це все пояснювало. - Народився. Значить, таким і маєш бути. А вони хочуть тебе переробити.

- Так, - тихо сказав хлопчик.

Грета глянула на Айру.

- І ти вирішила його захистити.

- Так.

- Самотужки.

- Ми з К'Зіром.

- З псом, який говорить. Який колись належав Торвальду. Який тепер належить тобі.

- Він не належить мені, - заперечила Айра. - Ми уклали угоду. Як рівні.

Грета засміялася - сухо, без радості.

- Рівні. Відьма з блакитною кров'ю та пекельний пес. Це смішно.

- Чому?

- Тому що рівних не буває, Айро, - сказала Грета, сідаючи навпроти неї. - Хтось завжди сильніший. Хтось завжди слабший. Ти просто не хочеш цього визнавати.

***

Вона нагріла води, заварила трави, напоїла Марка гарячим відваром. Хлопчик одразу почав клювати носом, і Грета постелила йому на лаві, накрила старою вовняною ковдрою.

- Спить, - сказала вона, повертаючись до столу. - Хороший хлопець. Але важкий.

- У чому важкий?

- У ньому щось сидить, - Грета постукала себе по грудях. - Ось тут. Щось темне. Не зле - темне. Воно чекає.

- Що чекає?

- Не знаю,  - зізналася стара. - Я не бачила такого за сімдесят років. Твій пес - той, що говорить - він знає більше, ніж каже.

К'Зір, що лежав біля дверей, розплющив одну пару очей.

- Я не приховую того, що має значення, - сказав він. - А деякі речі краще не знати.

- Як то кажуть, знання - сила, - Грета подивилася на нього з-під брів. - Але іноді знання - тягар.

- Саме так, - погодився пес.