Розділ 6. Сірі трясовини

Ранок прийшов сірим і вологим.

Айра прокинулася від того, що хтось гладив її по щоці. Марко. Він сидів поряд, тримаючи в руках пожований листок якогось болотяного рослини.

- Це для ран, - сказав він, коли вона розплющила очі. - К'Зір сказав, що ти мусиш прикласти. Він також сказав, що ти не спатимеш три дні, якщо не лікуватимешся.

- К'Зір забагато говорить, - простогнала Айра, сідаючи. Голова гула, але не так, як учора. Сьогодні біль був іншим - гострим, але далеким, ніби він належав комусь іншому.

Пес лежав біля входу до зали, спостерігаючи за нею своїми червоними очима.

- Ти виглядаєш краще, - сказав він.

- Я почуваюся так, ніби мене переїхав віз, - відповіла Айра. - Але дякую за комплімент.

Вона приклала листок до найглибшої рани на руці, і рослина одному їй відомим чином почала вбирати біль. Холодне поколювання розлилося по шкірі, забираючи з собою частину гарячки.

- Нам треба вирушати, - сказав К'Зір. - Вальтер повернеться. Не сьогодні, але завтра чи післязавтра. І повернеться не сам.

- Звідки ти знаєш?

- Бо він доповів командору. Я чув його розмову вчора вночі. Він використовував пошуковий амулет, щоб передати голос. В Ордені знають, де ми.

Марко злякано глянув на пса.

- Вони прийдуть сюди?

- Сюди - ні, - заспокоїв його К'Зір. - Вежа захищена. Але вони чекатимуть, поки ми вийдемо. Вони оточать пагорб і візьмуть нас голодом.

Айра підвелася, обтрусила плащ. Вона була брудною, втомленою, але в очах горів той самий вогник, що й учора на балконі.

- Тоді ми підемо зараз, - сказала вона. - Поки вони ще не зібралися.

- Куди? - запитав Марко.

- Сірі трясовини. Я знаю там кожну купину. Вони нас не знайдуть.

К'Зір хитнув головою.

- Там живуть болотяні духи.

- Я знаю.

- Ти сказала, що вони тебе знають.

- Так. І вони мене ненавидять. Але їхня ненависть передбачувана, а ненависть інквізиторів - ні.

Пес важко зітхнув - із його пащі вирвався стовпчик чорного диму.

- Ти коли-небудь обираєш легкі шляхи?

- Ніколи, - посміхнулася Айра. - Легкі шляхи ведуть до скуки. А від скуки я помру швидше, ніж від інквізиторів.

***

Вони вийшли з вежі через півгодини.

Айра зачинила двері, промовивши заклинання, яке мало тримати їх закритими доти, доки вона не повернеться. Руни спалахнули блакитним і згасли.

- Ти плануєш повертатися? - спитав К'Зір.

- Ні, - чесно відповіла вона. - Але якщо хтось інший захоче використати вежу, нехай помучиться з дверима.

Марко тримався близько, майже притискаючись до її ноги. Він знову був босий - пов'язки з плаща розповзлися ще вночі. Айра глянула на його ноги й зітхнула.

- Нам потрібне взуття.

- І їжа, - додав К'Зір. - У тебе немає нічого, крім сухої м'яти.

- І срібних монет, - пригадала Айра. - Трьох.

- Це не нагодує хлопчика.

- Я знаю.

Вона подивилася на пса, і в її голові виникла думка, яка їй самій не сподобалася.

- К'Зіре... ти міг би вполювати що-небудь? Зайця чи...

- Пекельні пси не полюють заради їжі, - відповів він. - Нам не потрібно їсти. Але я можу спробувати, якщо це врятує Марка.

- Спробуй, - сказала Айра. - Ми будемо йти повільно. ти наздоженеш.

Пес зник у кущах із дивовижною для своїх розмірів тишею. Марко дивився йому вслід, поки червоні очі не розчинилися в сірій імлі.

- Він повернеться? - запитав хлопчик.

- Він завжди повертається, - відповіла Айра. - Це в його природі.

***

Вони йшли дві години, перш ніж земля під ногами стала м'якою, а потім - зовсім вогкою. Трава зникла, поступившись місцем моху та плавуну. Повітря наповнилося запахом гнилі та старої води - запахом, який Айра знала надто добре.

Сірі трясовини починалися непомітно. Спершу просто сира земля, потім калюжі, потім цілі озера стоячої води, вкриті зеленою ряскою. Дерева тут були низькими, викривленими, з гілками, що звішувалися вниз, ніби втомлені руки.

Марко зупинився.

- Тут страшно, - сказав він.

- Тут безпечно, - заперечила Айра. - Для тих, хто знає правила.

- Які правила?

- Не пити воду, навіть якщо дуже хочеться. Не засинати на голій землі. Якщо почуєш, що тебе кличуть на ім'я - не обертайся. І ніколи, ніколи не бери нічого в болотяних духів, навіть якщо вони пропонують безплатно.

- Вони пропонують?

- Вони завжди пропонують. І завжди беруть плату пізніше.

Хлопчик замислився.

- А ти брала?

- Колись, - Айра відвела погляд. - Коли була молодшою й дурнішою. Вони взяли мою пам'ять на тиждень. Я забула, як мене звати.

- І що ти робила?

- Ходила болотами й називала себе "Непам'ять". Поки К'Зір... тоді ще не К'Зір, а хтось інший... не повернув мені ім'я.

- Хто?

- Один старий дух. Він жив у сухому дуплі й торгував спогадами. Я віддала йому свій найщасливіший спогад, а він повернув мені ім'я. Дурний обмін, але іншого виходу не було.

Марко зблід.

- Ти більше ніколи не згадаєш той щасливий момент?

- Я його не пам'ятаю, - зітхнула Айра. - Тому не можу сумувати за ним. Але іноді, коли я бачу щось дуже гарне - захід сонця, усмішку дитини, вогонь у каміні - у мене болить у грудях. Ніби щось має бути, але його немає.

Вони йшли далі мовчки.

***

К'Зір наздогнав їх за годину. У зубах він тримав великого зайця - вже мертвого, але ще теплого.

- Не питай, де я його знайшов, - сказав пес, кидаючи здобич до ніг Айри. - Це було неприємно.

- Ти вбив його магією?

- Ні. Я наздогнав. Пекельні пси бігають швидше за зайців, навіть поранені.

Айра підняла зайця за вуха. Вона не любила обдирати шкуру, але голод не тітка. Марко дивився на м'ясо з таким голодом, що їй стало соромно.

- Ти не їв кілька днів? - запитала вона.

- Не пам'ятаю, - відповів хлопчик. - Відтоді, як вони напали на К'Зіра. Я не міг їсти. Просто не хотілося.

- Зараз захочеться.

Вона швидко обробила зайця своїм мисливським ножем, розвела невелике багаття (сухе гілля знайшлося під одним із викривлених дерев) і засмажила м'ясо на паличках. Не шедевр кулінарії, але пахло чудово.