Розділ 5. Договір із пеклом

Вежа Торвальда стояла на межі світів.

Айра побачила її ще за милю - чорний палець, що впивався в небо, оточений з усіх боків сірим туманом. 

Вона знала це місце. Колись, дуже давно, її прапрадід будував тут оборонні заклинання для північних королів. Проєкт вважався зразковим: вежа, яку не візьме жоден ворог, бо вона сама обирає, кого впустити.

- Вона вища, ніж я думала, - сказала Айра, зупиняючись на краю кам'янистого плато. - І страшніша.

- Торвальд не любив показухи, - відповів К'Зір, що йшов поруч, ледве переставляючи лапи. - Він будував для вічності. І для безпеки.

Марко мовчки дивився на вежу. 

Його обличчя було блідим, але в очах горіла рішучість. Він тримався ближче до Айри, ніж до пса, і це не приховувалося ні від кого.

- Ти боїшся? - запитала вона.

- Так, - зізнався хлопчик. - Але я боюся не вежі. Я боюся, що всередині мене немає того, що потрібно, щоб вижити.

- Є, - сказала Айра. - Я бачила, як ти відкинув Вальтера. У тобі є сила.

- Сила, яку я не контролюю, - заперечив Марко. - Це гірше, ніж не мати її взагалі.

Вона не стала сперечатися. Бо він мав рацію.

***

Підйом до вежі зайняв півгодини. Дорога була звивистою, встеленою дрібним щебенем, який хрускотів під ногами. К'Зір ішов останнім, час від часу озираючись назад, прислухаючись до вітру.

- Він близько, - сказав пес, коли вони дісталися підніжжя. - Вальтер. Я чую його коня. За годину він буде тут.

- Тоді в нас є година, - відповіла Айра, підходячи до дверей вежі.

Двері були величезні - викувані з чорного металу, прикрашені рунами, які ніхто не читав уже століттями. Айра простягнула руку, доторкнулася до холодної поверхні, і в ту ж мить руни спалахнули блідо-блакитним - кольором її крові.

- Вони впізнають тебе, - здивувався Марко.

- Вони впізнають кров Відьом-Скель, - поправила Айра. - Це не те саме.

Вона прочитала заклинання - те, що колись вивчила в книзі Нікодема, але ніколи не промовляла вголос. Слова були важкими, чужими для язика, ніби вона жувала каміння. Але руни відповіли.

Двері відчинилися зі стогоном, який луною покотився всередину вежі.

Пахло пилом, старим каменем і ще чимось - ледь вловимим, солодкуватим, що нагадувало Айрі про щось давно забуте. Пахло магією. Не тією, яку викладали в Академії, а справжньою - древньою, неохайною, дикою.

Вони ввійшли до великої зали. Стеля губилася в темряві, підлога була встелена кам'яними плитами, які зберегли тепло минулих багать. Посередині стояв трон - простий, без прикрас, видовбаний з цільної скелі. За троном висіла карта світу, якою не користувалися вже давно: на ній були позначені землі, яких більше не існувало, королівства, що впали, річки, що змінили русло.

- Торвальд сидів тут, - сказав К'Зір, зупиняючись біля трону. - Він думав. Планував. І чекав. Він завжди чекав на щось. Можливо, на тебе.

- На мене? - Айра здивувалася. - Він не міг знати про мене.

- Відьми-Скелі мають пророчий дар, - нагадав пес. - Твоя бабуся, кажуть, передбачила падіння північних королів за двадцять років до того. Можливо, вона передбачила й те, що хтось із твого роду повернеться сюди.

Айра не знала, що відповісти. 

Вона ніколи не вірила в пророцтва. Бачила надто багато шарлатанів, які наживалися на чужій надії. Але зараз, стоячи в цій давній вежі, відчуваючи пульсацію древньої магії в стінах, вона почала сумніватися.

- Де тут можна сховатися? - запитала вона, повертаючись до нагальних проблем. - Якщо Вальтер увірветься...

- Він не ввірветься, - відповів К'Зір. - Двері закриються за нами, і без крові Відьом-Скель їх не відчинити. Але він може спробувати пробити стіни. У нього є важка магія.

- Тоді нам потрібна не просто вежа, - сказала Айра. - Нам потрібна зброя.

Вона подивилася на пса. Той дивився на неї у відповідь.

- Ти знаєш, що я маю на увазі.

- Знаю, - відповів К'Зір. - Але ти не готова.

- Я готова, - твердо сказала Айра. - Я була готова ще тоді, коли витягала з тебе ланцюги.

- Ти говориш про угоду, - втрутився Марко, дивлячись то на неї, то на пса. - Про те, що він ділиться з тобою силою? Я чув про таке. Це небезпечно.

- Це смертельно, - поправив К'Зір. - Якщо зробити неправильно. Якщо кров відьми не сумісна з духом вартового. Якщо вона не витримає. Але якщо витримає...

- То я стану сильнішою, - закінчила Айра. - Сильнішою, ніж будь-який інквізитор. І зможу захистити нас усіх.

Марко хитнув головою.

- Я не хочу, щоб ти ризикувала.

- Я вже ризикнула, коли витягала ланцюги, - сказала Айра, присідаючи перед ним навпочіпки. - І коли кликала Варту на мосту. І коли вирішила йти з вами. Одним ризиком більше - не змінить нічого.

- Це змінить усе, - сказав К'Зір. - Якщо ми укладемо угоду, ти станеш моєю господинею. Не так, як Марко - він мій друг, його я оберігаю з власної волі. Але угода - це інше. Це пов'язує нас назавжди. Якщо ти помреш - я помру з тобою. Якщо я помру - ти втратиш половину своєї сили. Назавжди.

- Ти мене лякаєш? - запитала Айра.

- Я кажу правду.

Вона випросталася, підійшла до трону, провела пальцями по холодному каменю.

- Мій батько намагався укласти угоду з Вартою, - сказала вона тихо. - Не з псом, а з цілою зграєю. І згорів. Мати намагалася розірвати стару угоду нашого роду - і померла. Я не знаю, що буде зі мною, коли я спробую зробити те саме, але по-іншому. Але я знаю одне: якщо я не спробую, Вальтер уб'є нас усіх. Марка відведуть на "очищення". Тебе закують у нові ланцюги. А мене спалять на багатті, як єретичку.

Вона повернулася до пса.

- Тож роби, що маєш робити. Я готова.

К'Зір довго дивився на неї. Потім підійшов, ліг перед нею, поклав голову до її ніг.

- Ти не боягузка, - сказав він. - Це рідкісна риса серед людей.

- Я просто втомилася тікати.

Пес підвів голову, розкрив пащу, і з неї вирвався не гарчання, а пісня. Низька, вібруюча, така, що змушувала тремтіти каміння в стінах. Вона не була схожа на жодну музику, яку чула Айра. Це був голос пекла - древній, самотній, сповнений болю.