Розділ 4. Академія, що згоріла

Сон прийшов несподівано.

Айра не хотіла спати - знала, що в такому стані сни небезпечні. Вони забирають більше, ніж дають. Особливо для тих, у чиїх жилах тече кров Відьом-Скель. Але тіло здалося: п'ять ночей без сну, втрата крові, скликання Варти... 

Навіть найсильніші маги колись падають.

Вона відключилася просто на землі, біля згаслого багаття, яке ледь розпалив К'Зір. Марко спав поряд, притулившись до її боку, і пес накрив їх обох своїм величезним тілом, захищаючи від вітру.

У ві сні Айра повернулася туди, куди клялася ніколи не повертатись.

Академія Королівської Магії. Вісім років тому.

Вона була молодшою. Набагато молодшою. Сімнадцять років, тонка, як лозина, з довгим темним волоссям, яке вона ніколи не забирала, бо не мала часу на коси. Сірий університетський плащ, срібна застібка у вигляді розкритої книги, на шиї - амулет першого рівня, що свідчив про її право носити магію в стінах Академії.

Вона любила це місце. 

Любила запах старих книг у бібліотеці, звук кроків у мармурових коридорах, шепіт заклинань, що долинав з-під зачинених дверей навчальних кімнат. Вона почувалася вдома вперше після смерті матері.

Батько помер, коли їй було десять. Згорів у вежі - так сказали. Пожежа, нещасний випадок. Але Айра знала правду: батько намагався відтворити старе заклинання роду, те, що дозволяло кликати Варту без втрат. І воно вбило його.

Матері не стало за два роки до того. Теж магія, теж нещасний випадок. Айра залишилася сама, з будинком на скелях, який почав розвалюватися, і з книгами, яких ніхто не читав, крім неї.

Академія стала її порятунком. 

Вона вступила завдяки таланту - рідкісному дару до бойової магії, про який екзаменатори сказали: "Такої сили не було в стінах Академії з часів Засновників".

Айра пишалася цим. І ненавиділа себе за цю гординю.

***

Того дня, коли все змінилося, йшов дощ.

Вона сиділа в аудиторії 47, підвальному приміщенні, куди не доносилися звуки зверху, й читала. Не навчальну літературу - старий фоліант, який випадково знайшла в закритій секції бібліотеки. Хтось забув його на нижній полиці, прикривши картою світу. Назва була вицвіла, але Айра розібрала: "De Infernali Custodia" - "Про Пекельну Варту".

Вона знала, що не має права це читати. Але не змогла зупинитися.

У книзі описувалися створіння, яких люди називали пекельними псами, але автор - якийсь маг Нікодем, вигнаний з Ордену за єресь - писав про них інакше. 

Не як про демонів, а як про захисників. Титулованих стражів, створених Першим Королем, щоб оберігати кордони від справжнього зла, яке прийшло з півночі.

"Варта не служить злу, - писав Нікодем. - Вона служить клятві. І той, хто зламає клятву, сам стає гіршим за будь-якого демона".

Айра почула кроки надто пізно.

- Що ти читаєш? - запитав голос за спиною.

Вона підскочила, захлопнула книгу, але було пізно. Інквізитор Едгар, приставлений до Академії для "нагляду за моральним станом студентів", стояв у дверях. Високий, лисий, з холодними блакитними очима, які ніколи не моргали.

- Нічого, пане інквізиторе.

- Брешеш, - він зробив крок уперед, і Айра відчула, як її амулет першого рівня почервонів - знак того, що поруч сильна магія, небезпечна магія. - Ти читала заборонену книгу. Я бачив обкладинку. "De Infernali Custodia". Це єресь, дівчинко.

- Це історія, - заперечила Айра, хоча знала, що краще мовчати. - Один маг писав про...

- Я знаю, про що він писав, - перебив Едгар. - Він писав про те, як виправдати демонів. Як прирівняти чорне до білого. Як зрадити Орден і людство. Нікодем згорів на багатті за цю книгу. Ти хочеш повторити його долю?

Айра мовчала. Руки тремтіли.

- Віддай книгу, - сказав інквізитор.

Вона віддала.

Але того ж вечора повернулася до бібліотеки, зламала замок на закритій секції (просте заклинання, якому навчилася сама) і переписала все, що запам'ятала, на шматки пергаменту. Сховала їх у подвійній підошві чобота.

Вона не знала, навіщо їй це. Але щось у текстах Нікодема здавалося правильним.

***

Минув місяць.

Айра стала зіркою курсу. 

Її бойові заклинання були ідеальними, вона перемагала на дуелях навіть студентів четвертого року. Викладачі хвалили її, старости заздрили, молодші студенти дивилися з обожнюванням.

Але інквізитор Едгар не забув.

Він стежив за нею. Слідкував, з ким вона спілкується, які книги бере в бібліотеці, навіть що їсть на сніданок. І одного дня він дізнався.

Хтось доповів. 

Можливо, той самий староста, який заздрив. Можливо, викладач, якому не сподобалася її самостійність. А може, сам Едгар нарешті знайшов докази.

На світанку, коли Айра ще спала в гуртожитку, в її кімнату ввірвалися четверо інквізиторів.

Ніхто не пояснював, ніхто не питав. Її витягли з ліжка, закрутили руки за спину, натягнули на голову мішок, і повели. 

Вона не кричала - не тому, що була хороброю, а тому, що від страху перехопило горло.

Її тримали в підвалі Академії три дні.

Не били. Не катували. Просто залишили в темряві, без їжі, без води, аж поки вона не почала розрізняти голоси в шумі власної крові.

На третій день прийшов Едгар.

- Ти знаєш, за що ти тут? - запитав він.

- За книгу, - прохрипіла Айра. Губи потріскалися, язик не слухався.

- Не тільки. Ми перевірили твою кров. Ти - нащадок Відьом-Скель. Роду, який уклав угоду з пеклом триста років тому. Ви прокляті, Айро. Ваша сила - не дар, а борг. І коли-небудь пекло зажадає плати.

- Моя мати померла, не заплативши нічого, - сказала Айра. - Мій батько теж.

- Твоя мати померла, бо намагалася розірвати угоду, - відповів Едгар. - А батько згорів, бо хотів її відновити. Вони обидва боролися з тим, що не можна перемогти. А ти, дурна дівчисько, читала книгу, яка мала б залишитися в забутті. Тому ти будеш вигнана.

- Вигнана? - Айра ледь не розсміялася. - Ви не можете мене вигнати. Я найкраща студентка курсу. Я перемагаю на дуелях...