Розділ 3. Тінь над Скелястим мостом

Вони йшли мовчки.

Айра не знала, скільки часу минуло. Дві години? Три? 

Світло багаття давно зникло за спиною, а нове не з'являлося - місяць сховався за хмарами, і тепер доводилося покладатися лише на очі К'Зіра. Пес бачив у темряві краще за будь-яку нічну тварину, і він вів їх упевнено, хоча сам ледве тримався на лапах.

Марко йшов поруч з Айрою, не відпускаючи її руки. Він не скаржився, не плакав, не питав, чи далеко ще. Просто ступав босими ногами по гострому камінню, іноді здригаючись від холоду, але мовчки.

- Взуття в нього немає, - сказала Айра К'Зіру. - Ти не помітив?

- Він втратив черевики, коли тікав з Ордену. Інквізитори схопили його за ноги, а він видерся, залишивши черевики в їхніх руках.

- І ти не сказав мені раніше?

- Ти не питала.

Айра зітхнула, зупинилася, стягнула з себе плащ. Розірвала його на дві частини - одну намотала на шию собі, другу простягнула Маркові.

- Замотай ноги. Хоч так.

Хлопчик глянув на шматок тканини, потім на неї.

- А тобі не холодно?

- Мені завжди холодно, - відповіла Айра. - Але я звикла. Ти - ні.

Марко не став сперечатися. Сів на землю, акуратно, зосереджено обмотав ступні клаптем плаща, зав'язав вузлики. 

К'Зір спостерігав за цим мовчки, і в його червоних очах Айра побачила те, чого не очікувала: повагу.

- Він не дозволяв нікому допомагати собі раніше, - сказав пес. - Навіть мені. Ти змінила це.

- Я просто дала йому ганчірку.

- Ти дала йому гідність, - заперечив К'Зір. - Не те саме.

- Ти занадто багато думаєш для пса.

- А ти занадто мало дбаєш про себе для відьми.

Айра не знайшла, що відповісти. Вона відвернулася й пішла далі, залишаючи пса з хлопчиком позаду.

***

Земля під ногами ставала дедалі мокрішою. Трава зникла, поступившись місцем моху та лишайникам. Повітря стало важким, вогким, і десь далеко почав лунати одноманітний шум - вода, що падала з висоти.

- Водоспад, - сказав Марко, коли вони наблизилися. - Я чую його вже давно.

- Не водоспад, - відповів К'Зір. - Скелястий міст. Річка там пробила собі шлях крізь ущелину, і вода падає з тридцяти ліктів. Міст єдиний спосіб перебратися на північний берег.

- А що, якщо міст зруйнований? - запитала Айра.

- Тоді ми застрягнемо. Інквізитори наздоженуть нас за дві години.

- Ти оптиміст.

- Я реаліст, - пес зупинився, повернув голову назад, у бік лісу. - І вони вже близько.

Айра теж відчула. 

Не звуки, не запахи - магію. Хтось використовував пошукові чари, скануючи місцевість широкими хвилями. Це було схоже на легке поколювання в потилиці, що з'являлося щоразу, коли невидима хвиля проходила крізь тіло.

- Скільки їх? - запитала вона.

- Один. Він їде верхи. Але в нього є амулет пошуку. Такий, що бачить навіть закляття приховання.

- Ти знаєш, хто це?

- Інквізитор Вальтер, - сказав Марко тихо. - Той самий, що намагався забрати мене з притулку. Він... він жорстокий. Він не бере полонених.

Айра стиснула зуби.

- Марку, слухай мене уважно. Зараз ти візьмеш К'Зіра й підеш до мосту. Не чекай на мене. Я затримаю інквізитора.

- Ні, - відповів хлопчик так твердо, що Айра здригнулася. - Ми йдемо разом, або не йдемо взагалі. Я втомився ховатися. Я втомився, що інші гинуть за мене.

- Марку...

- Я сказав ні.

К'Зір раптом загарчав - не на хлопчика, а кудись у темряву.

- Він уже тут.

Із темряви вийшов вершник.

Кінь був білий, як і плащ вершника. Але білизна ця була не чистою, а тьмяною, сіруватою, схожою на старе полотно, яке довго вимочували в золі. Копита коня ступали беззвучно - ще одна магія, ще один знак того, що цей чоловік не звичайний мисливець.

Вершник зліз із коня. 

Він був високий, худий, з обличчям, яке, здавалося, ніколи не знало усмішки. Коротке сиве волосся, глибокі зморшки біля очей - не від сміху, а від довгого вдивляння в темряву. На поясі в нього висіло два мечі: один довгий, інший короткий, обидва з ручками, прикрашеними срібними рунами.

- Марко, - сказав він спокійно. - Я радий, що ти живий.

Хлопчик відступив на крок, опинившись між Айрою та К'Зіром.

- Я не піду з тобою, Вальтере.

- Я не кликав тебе йти, - чоловік перевів погляд на Айру. - А ось ви... Айра з роду Відьом-Скель. Вигнана з Академії за використання забороненої кровної магії. Розшукуєшся Орденом за підозрою в зв'язках із пекельними силами. Я нічого не пропустив?

- Мій улюблений колір - синій, - відповіла Айра. - А ще я не снідаю вівсянкою. Можете дописати до справи.

Вальтер не посміхнувся. Він зробив крок уперед, і Айра відчула, як тисне його присутність - ніби вся магія навколо згущувалася, ставала важкою, липкою.

- Ти врятувала пекельного пса, - сказав він. - Це вже карається смертю. Ти переховуєш дитину, яку Орден визнав небезпечною. Це теж карається смертю. Ти використала кровну магію, щоб витягти некросрібло - це карається повільнішою смертю. Ти хочеш додати ще щось, чи почнемо одразу?

- Хочу запитати, - Айра відчула, як її власна кров починає світитися крізь пов'язки. Не тому, що вона кликала її. Тому, що тіло реагувало на загрозу. - Чому ви вважаєте, що маєте право вирішувати, кому жити, а кому ні?

Вальтер довго дивився на неї. Потім витягнув короткого меча.

- Тому що хтось має це робити. І тому що ті, хто мав би, давно злякалися.

Він кинувся вперед.

Айра не встигла навіть зігнутися - але К'Зір встиг. Незважаючи на рани, незважаючи на слабкість, пес стрибнув наперехват, затуляючи її собою. Його паща клацнула за пів пальця від обличчя інквізитора, але Вальтер уже змінив траєкторію, ковзнув убік, і короткий меч увійшов псу під ліву лопатку.

К'Зір загарчав - не закричав, не завив. Він ухопив зубами плече інквізитора, але Вальтер був спритнішим: він висмикнув меча, відступив, залишивши в тілі пса глибоку рану, з якої заструменіла чорна, майже смоляна кров.

- Ні! - крикнув Марко.

І тоді сталося те, чого Айра не очікувала.