Розділ 2. Хлопчик, якого не мало бути

Вони йшли всю ніч.

Айра перев’язала свої рани шматками плаща, але кров усе ще сочилася крізь тканину - блідо-блакитна, фамільна, така, що приваблювала нічних метеликів. Вони зліталися звідусіль, сріблясті та безшумні, і сідали їй на плечі, ніби намагалися зігріти.

К’Зір ішов попереду, важко переставляючи лапи. Кожен його крок відлунював у землі ледь чутним гуркотом, ніби десь глибоко під ногами хтось бив у величезний барабан. Рани на його тілі більше не кровоточили, але деякі з них ще диміли - тонкими чорними струменями, які пахли сіркою та старим каменем.

- Ти сказав, що він самотній, - порушила мовчанку Айра. - Хлопчик.

К’Зір не зупинився. Його три пари очей світилися в темряві червоними ліхтариками.

- Він завжди був самотнім, - відповів пес. - Навіть коли поряд були інші. Це рідкісна самотність. Та, що народжується не від браку людей, а від браку розуміння.

- Ти говориш загадками.

- Я говорю правдою. Вона часто схожа на загадку, поки не знайдеш ключа.

Айра спіткнулася об корінь, але втрималася на ногах. 

Боліло все: обпечені долоні, порізаний ніж, голова, яка гула, наче вулик. Вона не спала більше доби, а перед тим три дні харчувалася самим повітрям та іноді жменями лісових ягід. Але зараз існувало щось важливіше за втому.

- Скільки йому років?

- Вісім, - К’Зір на мить зупинився, повернув голову. - Вісім років, а він уже бачив більше смерті, ніж найстаріший воїн. Не своєї. Чужих. Тих, хто намагався йому допомогти.

Пес рушив далі, а Айра - за ним.

Ліс почав змінюватися. 

Дерева ставали рідшими, а крізь кроні дедалі частіше проглядали зорі. Земля під ногами вкрилася дрібним сірим камінням - ознака того, що десь поряд тече річка. Айра пригадала мапу: у цій частині кордону було лише одне постійне джерело. То була межа між землями Вільних Кланів і нічийною смугою, де закон не писав ніхто.

Ідеальне місце, щоб ховатися.

Ідеальне місце, щоб влаштувати засідку.

- Він там, - сказав К’Зір, зупиняючись на краю невеликого яру. Унизу, біля самісінької води, жевріло маленьке багаття. Не пекельний вогонь - звичайний, людський, від якого пахло димом і трохи смаженою рибою. Біля багаття сиділа постать. Маленька. Зіщулена.

- Він розвів вогонь? - здивувалася Айра. - Його ж видно за кілометр.

- Він знає, - тихо відповів пес. - Він хоче, щоб його знайшли. Але не ті, хто полює. Ті, хто захоче захистити.

Айра глянула на пса. Той дивився на неї з таким виразом, якого вона ніколи не бачила на морді тварини, - ні, не тварини. Істоти. Суміш надії та страху.

- Якщо ти зараз підеш і зрадиш нас, - сказав К’Зір, - я не зможу тебе зупинити. Я надто слабкий для бою. Але якщо ти зрадиш... я знайду спосіб згадати твоє обличчя навіть у пеклі.

Айра не образилася. Вона розуміла.

- Я нікого не зраджую, - сказала вона просто. - Мене навчили, що зрада - це коли ти обіцяєш, а потім не виконуєш. Я тобі нічого не обіцяла, крім спроби врятувати. Я спробую врятувати і його. Але якщо побачу, що він - загроза для мене...

- Він не загроза.

- Ти впевнений?

К’Зір на мить заплющив усі три пари очей.

- Він загроза тільки для тих, хто хоче йому нашкодити. Для інших він - просто дитина.

- Діти бувають небезпечними, - заперечила Айра, згадуючи свою Академію. - Особливо ті, в кому тече незвичайна кров.

- У ньому тече звичайна кров, - сказав пес. - Але душа - ні.

Вона не питала, що це означає. І так здогадувалася.

Вони спустилися в яр.

Хлопчик почув їх задовго до того, як вони наблизилися. Він сидів біля багаття, обхопивши коліна руками, і дивився в полум'я. На ньому був брудний вовняний светр, завеликий на три розміри, та штани, залатані на колінах. Волосся - руде, кудлате, збилося в ковтуни. Обличчя вкрите сажами та старими синцями.

Але очі...

Очі були недитячі. Сірі, глибокі, з таким виразом, ніби їхній власник уже пережив усе, що можна пережити, і тепер просто чекає на наступний удар.

- Ти повернувся, К’Зіре, - сказав хлопчик. Голос у нього був низький, трохи хрипкий, ніби він довго мовчав. - Я думав, ти не повернешся.

Пес підійшов до нього, ліг поряд, поклав величезну голову на коліна хлопчикові. Той запустив пальці в чорне хутро, погладив за вухом - там, де ще не затягнулися рани.

- Ланцюги зникли, - зауважив хлопчик, оглядаючи боки пса. - Хто їх зняв?

- Я, - сказала Айра, роблячи крок уперед, у світло багаття.

Хлопчик підняв на неї погляд. 

Він не злякався. Не здивувався. Він просто дивився - так, ніби читав її всю, від першого подиху до останнього, якого ще не було.

- Ти відьма, - сказав він. - І ти вся в крові. Твоїй і чужій.

- Відьма, яка щойно врятувала твого пса, - відповіла Айра, сідаючи навпроти нього через багаття. - Хоча, зізнатися чесно, я не знала, на що йду. Він просто лежав у лісі з сімома ланцюгами в тілі. Я не могла пройти повз.

- Ніхто не може пройти повз, - тихо сказав хлопчик. - Тому що всі думають, що зможуть врятувати. А потім гинуть. Або тікають.

- Я не збираюся тікати, - сказала Айра. - І помирати теж не планую.

Хлопчик криво посміхнувся. Усмішка була доросла, гірка, зовсім недитяча.

- Так усі кажуть. Навіть К’Зір колись так казав. А потім його спіймали й майже вбили.

- Мене теж майже вбивали, - знизала плечима Айра. - І що? Ось я, жива. І він живий. І ти живий. Це вже перемога.

Хлопчик замовк на довгу мить. 

Потім опустив голову, втупившись у вогонь.

- Мене звуть Марко, - сказав він нарешті. - І я проклятий.

- Чому ти так вирішив?

- Бо кожен, хто поруч зі мною, помирає. Або зникає. Або... стає іншим. І лише К’Зір тримається. Але подивися на нього: він ледь живий. І це теж через мене.

- Через ланцюги? - уточнила Айра.

- Через те, що він прикрив мене, коли вони напали. Я мав бути в пастці. Не він.

Айра глянула на пса. 

Той лежав із заплющеними очима, але його вуха були насторожені, дихання - рівне. Він слухав.