Розділ 1. «Кров і попіл на роздоріжжі»

Ліс пахнув смертю.

Не тією благородною смертю старої сосни, що повалилася під вагою снігу, і не вогкою осінньою загибеллю грибів. 

Ні. 

Це був солодкувато-їдкий аромат висушеної магії - коли з живої істоти вичавлюють не кров, а саму сутність, залишаючи по собі лише порожню оболонку.

Айра знала цей запах надто добре.

Вона йшла без стежки, розсуваючи колючі гілки терну рукою, вкритій старими опіками. Плащ із тьмяно-сірої вовни ховав її фігуру, але не міг приховати того, що висіло в повітрі навколо - ледь вловимої вібрації сили, яку інші маги відчували за кілометр. Тому вона й трималася глухих місць. Тому й спала вдень, а мандрувала вночі.

Але цієї ночі щось було інакше.

Спершу вона подумала, що їй ввижається. 

Між корінням столітнього дуба жевріло світло - не природне, не світлячкове, а те, що народжується десь глибоко під землею, в шарах, куди не досягають навіть найсміливіші копальники. Пекельний вогонь. Айра завмерла, притулившись спиною до шорсткої кори.

Її пальці мимоволі склалися в знак захисту - старе рефлекторне заклинання, яке вона вивчила ще в Академії, до того, як…

До того, як її вигнали.

Вогонь тремтів, згасав і спалахував знову, ніби хтось у передсмертній агонії стискав і розтискав кулак. Айра облизнула пересохлі губи. Розум кричав їй: обходи стороною. Пекельні створіння не бувають тут просто так. Якщо воно вмирає - значить, хтось могутніший за нього полює поряд.

Але ноги вже несли її вперед.

Вона побачила його не одразу. Тільки коли обійшла дуба, коли місячне світло пробилося крізь розірваний полог хмар - тоді картина постала в усій своїй жахливій красі.

Це був пес.

Ні, не пес. Ніколи не пес.

Істота, що лежала в пожовклому папороті, колись була заввишки з доброго поні. Її шкура, чорна як антрацит, місцями зсохлася й потріскалася, оголюючи м'язи - темно-бордові, майже фіолетові, що пульсували в такт слабкому серцебиттю. Три пари очей були заплющені, але з-під повік сочився тьмяний червоний світло, схожий на жевріюче вугілля. Ікла - завдовжки з долоню Айри - стирчали з розкритої пащі, але більшість із них були зламані.

Із тіла пса стирчало сім ланцюгів.

Вони входили в різні місця: під лопатками, в основі хребта, за вухами, в пахвинних западинах. Кожен ланцюг був зроблений із сірого металу, що світився внутрішнім білим світлом - некросрібло. 

Найжахливіший сплав, який створили колись люди. Він не різав тіло - він всмоктував. Викачував магію, життєву силу, саму душу повільно, крапля за краплею.

Кінці ланцюгів обірвані. Хтось вирвав їх силою, залишивши в тілі пса уламки, що продовжували свою чорну роботу.

Айра опустилася на коліна просто в багнюку.

- Ох, дитинко, - прошепотіла вона, хоча це «дитинко» важило, мабуть, із півтонни. - Хто ж тебе так?

Пес не відповів. 

Але одне з його вух - розірване, із слідами старих шрамів - ледь здригнулося.

Вона простягнула руку, не впевнена, чи варто торкатися. Її долоня зависла за пів пальця від чорної шкіри, і в ту ж мить Айра відчула це.

Голод.

Не просто фізичний голод - екзистенційний. Такий, коли тебе позбавляють усього: сили, пам'яті, імені, болю, радості. Коли ти стаєш пустою посудиною, але чомусь продовжуєш дихати. І в цій порожнечі жевріє лише одне бажання: захистити. Когось. Колись. Будь-що.

- Ти когось прикривав собою, - сказала Айра, і це не було питанням. - Вони хотіли його, але ти став на шляху. І вони взяли тебе замість нього.

Пекельний пес видав звук. 

Не гарчання - в нього не було сил навіть на це. Це було схоже на скрегіт іржавих петель у шторм. Так.

Айра закусила губу. Її власна магія була не безмежною. Останніми днями вона ледь зводила кінці з кінцями, продавала малі чари мисливцям та лісорубам за хліб і сіль. А те, що вона збиралася зробити, коштувало б їй місяця відновлення. Якщо не більше.

Але коли вона востаннє дивилася в очі створінню, яке ніхто не хотів рятувати?

Ніколи, - відповіла собі Айра. Тому що ти сама таке створіння.

Вона зняла з пояса шкіряний мішечок. Там було: трохи сушеної м'яти, дрібка вовчого кореня, три срібні монети (останні), шматок обсидіану, знайдений у згарищі. Бідний арсенал для того, щоб витягти з тіла некросрібло.

- Я спробую, - сказала вона псу, дивлячись йому просто в закриті очі. - Але якщо я помру, ти мене з'їси. Домовились?

Пес знову скреготнув. 

Айра вирішила вважати це згодою.

Вона розрізала долоню своїм мисливським ножем - глибоко, аж до кістки, щоб кров текла вільно. Не звичайна кров, ні. 

У жилах Айри текла рідина, яка світилася блідо-блакитним у темряві. Фамільна ознака. Та сама, через яку її вигнали з Академії. Та сама, яку полювали інквізитори.

Кров Відьом-Скель, колись могутнього роду, що відмовився присягнути королю.

- Кривавим колом, вогнем і словом, - почала вона наспівно, малюючи пальцем у повітрі. Кров не падала додолу - вона зависала, утворюючи складні вузли, що світилися дедалі яскравіше. - Виганяю голки з плоті, ланцюги з духу. Veni, sanguis meus, et devorato ferrum.

Сім ланцюгів відгукнулися одночасно.

Пес заверещав - ні, не загарчав, а саме заверещав, як поранена тварина, вигинаючись дугою. Із ран, куди входило некросрібло, почав витікати не гній, а густий чорний дим, який пахнув сіркою та старими образами. Айра не зупинялася. Вона вплела в заклинання власну волю, власну самоту, власну лють до тих, хто заковує живих істот у кайдани.

Один ланцюг вилетів. Потім другий. Третій.

Кожен вихоплений уламок вона кидала вбік, і вони шипіли на землі, як змії, поки некросрібло не втрачало свою силу. Четвертий ланцюг сидів надто глибоко - Айра довелося запустити пальці просто в м'язи пса, намацуючи слизьке холодне кільце. 

Вона кричала від болю - її власна кров текла все швидше, обпікаючи рукав.

П'ятий. Шостий.

Останній ланцюг тримався найдовше. Він був у хребті, біля основи черепа - туди, де пекельні пси носять свою іскру. Те, що робить їх демонами, а не просто великими вовками. Якби некросрібло пробило іскру - пес би помер миттєво. Але воно обплело її, душило, викачувало силу крапля за краплею.