Глава 9

- Їх усіх не треба відсилати до пекла, адже люди самі вигадали інший вимір. Просто вони використовують його невдало і, як і всі найкращі винаходи, не одразу за призначенням. – Це вже Геля казала своєму новому працедавцю. – Тобто не треба їх тягти сюди та заповнювати пекло вщент. Можливо, залишиться воно для ВІПів ваших, а от вся решта – доволі величезна кількість людей – зможе на Землі, а саме у віртуальному світі, вивчити уроки та зрештою зробити цей світ кращим. І чого це ви не додумались до такого? – завершила свою презентацію дівчина, схрестивши руки на грудях.

Обличчя Вельзевула не виражало ніяких емоцій, що трохи бентежило Гелю. Але, все ж таки, емоції – то парафія людства. Хоч міг би, звичайно, паузу поменше зробити, бо Геля досі не звикла до відносності часу й стояла, очікуючи на його відповідь.

- Думаю, спрацює. Ти вже знаєш, як саме будеш все це робити? – тільки й промовив він.

- Ну, мені знадобиться допомога, звичайно. Знов треба підключати айтішників. Можливо, Макса знов. Можна йому запропонувати щось, що йому знадобиться. А, до речі, як мені стати видимою? Бо коли я гуляла Києвом, мене начебто не бачили зовсім. Ніхто, крім котиків.

- Ти лише маєш захотіти, щоб тебе побачили, немов гмикаєш, коли треба сказати щось голосніше.

- Добре, − радісно відповіла дівчина. – То я вже піду підкупати Макса?

- Тобі це буде нескладно, − і ось тут на обличчі роботодавця промайнула посмішка.

- Та ладно! – трохи засмучено подумала Геля. Саме тепер йому весело! - Добре, піду шукати Макса.

- Дуже далеко не заходь. Він ближче, ніж ти думаєш, – почула новоспечена менеджерка із удосконалення.

Геля закрила очі і подумала про те місце, де міг бути Макс. Ну, звичайно, вдома перед монітором. Вона відкрила очі і побачила закритий ноутбук в порожній кімнаті. Оце дива! Невже Макс гуляє? Невже він робить щось, не пов’язане з кодуванням?! Можливо, просто на нараді або на зустрічі. Геля знов закрила очі і зосередилась не на місці, де міг бути Макс, а на самому Максі. Потім відкрила очі і побачила його за монітором у його кімнаті. Але щось було не так. Геля не могла зрозуміти, що змінилось. Замість звичайного вікна панельного будинку булі скляні двері, розчинені навстіж, тонка прозора штора спокусливо хвилювалась на протязі. А за вікном було просто казково! Там був пречудовий парк, де гуляли веселі хлопці, красиві дівчата, галасливі діти. Так кортіло пройтись цим парком, послухати, про що гомонять старі, подивитись, чому посміхається молодь. Але Макс не помічав нічого – він дивився в монітор і клацав по клавіатурі.

- Привіт, Максе! – озвалась Геля.

- Привіт, − кинув хлопець, навіть не поглянувши на дівчину, але одразу відволікся від екрану. – Привіт! Гелю? Це ти? Як ти? Ти ж померла… казали.

- Ааа… – протягла Геля. – Ну, так, було таке.

Макс потер очі, щоб роздивитися Гелю та свою кімнату без кодових примар. Хлопець уважно придивлявся, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

- Ти як взагалі? І як ти увійшла?

Геля зі смутком дивилась на Макса і не могла ніяк йому сказати, що вона й не заходила, а він уже давно не у своїй фортеці.

- Це я що, помер?!

- Виходить, так. Мені дуже шкода, Максе.

- Але як це? Як це я помер і навіть не помітив цього? Я лише пам’ятаю, що сильно заболіла голова, і я на мить заплющив очі, щоб трохи дати їм відпочинок. Потім продовжив працювати, хоча мене дратує цей галас. Мені треба закінчити, а вони шумлять.

- А над чим ти працюєш? Що тобі треба закінчити? – м’яко спитала Геля.

- Та от, роботу закінчую. Не можу знайти помилку.

- Яку помилку, Максе? – із співчуттям спитала Геля.

- Важливу, що не дає закінчити проєкт, − сказав Макс і замовк.

Геля подивилась на нього уважно: − В тебе був інсульт. Ти просто впав і помер. – Дівчині стало боляче дивитися на свого друга, який навіть не розумів, що помер, а можливо, й зовсім не розумів, що він жив.

- А чого я не пам’ятаю нічого? Де ж кружляння над тілом та похорон? Чи мене ще не знайшли? − з жахом припустив він.

- Не бійся, все з тобою по-людськи було: і похорон, і сльози родини, смуток та розгубленість колег. Нічого особливого – так, як у багатьох.

- Нічого особливого, − повторив хлопець, сидячі в кріслі, в якому провів більшу частину життя. Геля дивилась на нього й гадала, чи він знайде ту саму помилку, схоже, що він майже здогадався.

- Так це я що, в раю чи в пеклі? Якщо не можу знайти ту помилку, то маю бути в пеклі, – сказав Макс і поринув у роботу.

- Не здогадався, − констатувала про себе Геля. Вона знов провела самоекзекуцію, намагаючись указати товаришу на його помилку та шлях її виправлення. Дівчина вкотре намагалась сказати хоча б найкоротші або найгучніші слова – ні пари з вуст. Як це невимовно важко!

- А як там твій проєкт? Все вдалося? Я хотів був спробувати, але не став грати в ту гру.

- Нормальна така гра вийшла. Дякую за неї! Слухай, − у Гелі з’явилась ідея, – у мене є ще один проєктик. Може, відволічешся від своєї помилки. Ну, ти знаєш: око замилилось, мабуть, у тебе. А тут відпочинеш – зробиш ще одну штучку.

Макс подивився на Гелю. Смуток в очах змінився на надію.

- То ти, виходить, тут … цей… вже побула? – запитав він.

- Так. Як тут і що тут? – відгадала Геля запитання, які не зміг поставити Макс. − Нормально тут, як бачиш.

- Ну, для мене зовсім нічого не змінилося, − сказав Макс, поглянувши навкруги. Геля завмерла, очікуючи на його прозріння. – Лише вікно трошки дивне, в моїй кімнаті немає балкона. – Хлопець підійшов, але майже не подивився у вікно. Його зовсім не обходило те, що там відбувалось, – життя. – Так що там за новий проєкт? Це я, мабуть, у пеклі для трудоголіків, таких, як ти, – посміхнувся парубок.

- Так, для трудоголіків. Тільки я відпочивати встигала, а ти… – але Макс начебто не почув цього. – Та задумала я віртуальну гру – таке собі віртуальне життя задля самовдосконалення.