Глава 8

Геля поспішала зі знімального майданчика на зустріч із дівчатами. Вона виглядала на сто тисяч відсотків і почувалась відповідно. Як завжди, все йшло за планом, і вона передчувала надзвичайну дівочу гулянку. Вони мали повечеряти й завалитися до нового пафосного клубу, щоб погудіти на її честь. Традиційно ніяких пробок, а просто насолода від поїздки за кермом. Було вже темно. Нічна київська дорога – це щось надзвичайне, навіть якщо тобі треба перемикати швидкості та спостерігати за дорогою і знаками дорожнього руху. Дівчина вирішила трохи прогулятися, тож не стала паркуватися біля самого ресторану. Навіть її безмежного везіння не вистачило, щоб знайти паркомісце в тому районі.

Вона йшла по тротуару, наступаючі на сніжинки, що повільно падали й лягали на міську бруківку. Дівчина насолоджувалась першими по-справжньому прохолодними днями, що прийшли на зміну жовтневим дощам і туманам. Як завжди, перший сніг дарував дитяче щастя – таке повне та примхливе. Крокуючи повз лайтбокс зі своїм зображенням, Геля задоволено та навіть трохи тріумфально підняла брову. Все ж таки її бестселер у гарній обкладинці! Який же він казковий – Київ! Місто-мрія, містика, містерія…

- Так, мені також подобається старий Київ. Стільки людей намагались його знищити, і от зараз, здається, потроху виходить. Матеріальну частину майже зруйнували, але дух цього стовідсотково містичного осередку поки ще не зламаний, – Геля почула знайомий голос, і в неї защемило серце. А вона гадала, що пережила своє сердешне нещастя. Виходить, не пережила. – Ти сьогодні казково виглядаєш, та й почуваєшся відповідно, як я бачу.

- Звичайно ж, все добре в мене і все мені подобається. Та й ти також ніби у доброму гуморі. Де ти вже в чортовій ієрархії?

- Скажімо так, − посміхнувся Ярослав, – мене всі знають та поважають. Я досяг чого хотів та навіть чого не сподівався. І тут, уявляєш, маячок заблимав та нагадав про незавершену справу. Твою справу, Гелю! Ти вже готова з третім бажанням?

- Ба більше, − відповіла дівчина, – я готова платити! До речі, хотіла спитати, як людина, яка підписала контракт, іде звідси, тобто вмирає?

- А ти в мене перша, хто про таке питає. Чомусь нікому не цікаво, а дарма. Зазвичай це вже частково платня, тож кінець не такий приємний, як час, зазначений в контракті. Тут все залежить від людини, її життя й бажань.

- Тобто жити яскраво п’ять років, а потім клієнт і 10 років помирати може?

- Я ж кажу, в цьому плані все унікально й дуже креативно.

- Чомусь я так і думала. Тоді я вже точно готова з третім бажанням. Хочу піти звідси швидко, безболісно та красиво.

- Аневризма? – спитав Ярик і Геля побачила контракт, до якого вписувався третій пункт.

- Аневризма… − повторила вона і впала на тротуар.

Наступної миті дівчина йшла з Яриком і начебто зовсім нікуди не падала. Але вона побачила, що знаходиться серед натовпу, і помітила неподалік той самий стіл із лампою і пихатою красунею.

- А як же походити біля свого ще теплого тіла, по Землі помандрувати, попрощатися з усіма?

- Ну, по-перше, ти все завершила і в тебе немає нескінчених справ. Тому нічого тобі вештатися по Землі. Та й узагалі, то люди все вигадали – дев’ять днів, сорок, кожного року згадувати збиратись. Усе це потрібно тим, хто на Землі. Той, хто йде, йде одразу й надовго… Ну, якщо немає незакінчених справ.

- То я все вирішила, – задумливо промовила дівчина. – Ну, вже непогано. От би тільки Лізавету не бачити, бо вона весь настрій зіпсує. Ось що треба було загадувати! Привіт! – Геля намагалась привітно посміхнутись.

- Швидко ти загриміла. Чого ж більше часу не виторгувала? Мені здалось, що ти спритне дівчисько.

- Просто скучила за тобою, − спробувала пожартувати Геля.

- Ну, не звикай, бо скоро не побачимось.

Геля закотила очі, бо знов опинилась десь у невідомому місті:

- Ненавиджу, коли ви так робите! Ярик, ти тут?

- Так. Взагалі-то, люди тут самі завжди, бо таке ж воно й має бути – персональне пекло.

- Ти по старій дружбі тут? – з сумною надією спитала Геля. – І тут – це де? У крапельці вічних страждань?

- Звучить поетично, але не вічних, ти ж знаєш. Це, можна сказати, не надовго… ну, відносно ненадовго. А тут я тому, що контракт у нас із тобою і ти не звичайна покійниця. До того ж, ти мені допомогла, тож і я вирішив трошки тобі допомогти звикнутись тут.

- Ну, а тут нібито й нічого, – оглядаючись сказала дівчина. – Що ж може бути моїм персональним пеклом? Що ж такого мені можна заподіяти? Чекай-но, це ж моя кімната, мій кабінетик, а от і мій улюблений стільчик! Щось тут не пекло, а просто філія раю.

Геля роздивлялася, чи це саме її кімната, чи все на місці. Так. Все так, як вона його лишила. Книжка на тій самій поличці, крісло в тому ж положенні, блюдце з печивом, а ось і ручка, яку вона шукала. Але що вона робить під столом? Геля з радістю відзначила, що все звично, і пішла з кімнати подивитися, що ще є в її новій старій домівці. Тут вона зрозуміла, що це таки не зовсім рай. Вийшовши з кімнати, вона потрапила… до своєї кімнати. Геля стала в дверях і почала дивитись в обидва боки. ЇЇ крісло її не радувало, знайдена ручка лежала на тому самому місті, і навіть недотертий острівок пилу на поличці так само її дратував.

- Ну… − Яриків погляд нічого доброго не віщував. Геля зрозуміла, що все-таки буде і й ложка дьогтю.

- Розумію. Я тут буду сидіти вічність сама із собою і божеволіти потихеньку. Але я й за життя багато часу провела в цій кімнаті. Тут що, зараз набіжать монстри і я буду боротися з живими мерцями? Але ж я буду знати, що то не зовсім правда, адже мене ніхто не з’їсть. Як можна з’їсти щось безтілесне? – сама себе запитала полонянка. Геля навіть не помітила, що була сама у своєму пеклі. ЇЇ нерозділене кохання десь поділось, як завжди, непомітно. Ось це вже справді дратувало! – Ну, нічого, − промовила до себе дівчина. – Посиджу й подумаю, чим тут можна зайнятися… вічність. – Гелі стало моторошно. Невже вона буде тут сидіти вічність! – Ну, добре. Нічого страшного, − сказала Геля і з подивом додала: – Розмовляю сама із собою. Щось швидко дах мій від’їхав. Ну, то таке. Треба почитати. – Геля подивилась на полички із книгами. − Щоб розслабитись почитаю поезію. Ліна Василівна або Василь Андрійович? Ну, звичайно, Іван Петрович.