Глава 4

Геля спантеличено кліпнула очима. Вона не одразу зрозуміла, що відбувається довкола. Дівчину оточила мерехтлива темрява. Перед собою вона побачила стіл. Раз за разом біля столу з’являвся хтось, точніше, щось безтілесне. І хоча марево мало чіткі обриси, воно скоріше нагадувало голограму. Ось перед столом постав високий чоловік. Геля навіть не одразу помітила, що на столі був екран, на якому світилися картинки і з якого, наче доповнюючи навколишню реальність, виходив дивний спідометр. Ліва половина його була чорна, а права – біла. Стрілка маячіла десь посередині і ніяк не зупинялась.

− Наш клієнт, − промовив Ярослав, і стрілка зупинилась за декілька позначок від білої частини. В ту саму мить під ногами високої тіні підлога зникла і незнайомець полетів донизу з жахливим криком.

- Це він у пекло? – з острахом спитала Геля, здивувавшись своїй кмітливості. Щось моторошне було в його крику жаху та розпачу.

- Так, прямісінько в його персональне пекло.

- Персональне? – здивувалась дівчина.

- Цей екземпляр казани з мазутом не нажахають. Він постмодернове створіння. Ходімо.

Ярослав наблизився до столу.

- Знов туристи, − за столом з’явилась красуня в стильних окулярах, кинувши на Гелю погляд величної цариці.

- А це вже моє персонально пекло, − напружилась Геля.

Ярослав посміхнувся її думкам, але нічого не сказав. Він кивнув адміністраторці чистилища й промовив:

- Ну, ти знаєш цих людей. Що з них візьмеш?

- Ярику, ти більш за всіх тягаєш сюди сяке таке, – дівчина знов спепелила поглядом те, що залишилось від Гелі та її самооцінки.

- Лізо, ну, мою ситуацію ти знаєш, а тут така можливість.

- Ох, − почула Геля. Вона відчула, як її провідник взяв її за руку. А далі – шалений ривок і стрімке падіння. Дівчина навіть не встигла злякатися. Вона не змогла закричати, бо її забракло повітря, і незчулась, як опинилась у суцільній темряві.

- Де це ми?

- Ти ж хотіла побачити пекло! Ось, дивись!

Ярик і Геля стояли посеред натовпу, який повільно прямував до невеликого струменя світла. То були люди, але щось у них було дивним. Але що?!

- Це не зовсім-таки люди – це ніби їхній спогад про самих себе. Відображення того, що вони самі бачили у дзеркалі. Вони вже не обтяжені земною матеріальною оболонкою.

- Душі? – спитала Геля.

- Ви багато слів вигадали, − почав пояснювати демон. – Як завжди. Душа, сутність, привид… Це світло, що ніколи не згасає, але завжди невидиме для людей.

- А куди вони прямують?

- Обожнюю цей момент, − лукаво посміхнувся Ярослав, узяв за руку Гелю й стрімко потягнув її вперед. Пекельна туристка знов не встигла кліпнути оком, як вони вже проходили крізь нову браму, яка щойно ледве виднілась удалині.

- Та невже? – Геля була трохи розчарована. Вона побачила ріки палаючого мазуту з розпеченими пательнями та казанами.

- Авжеж, − підхопив її потойбічний товариш і додав із ніжністю в голосі: – Тут якось тепло, по-домашньому, без ваших гаджетів та індивідуального простору – лише живе спілкування. Тут у нас традиціоналісти. Таких тисячі мільйонів, − поважно додав Ярослав. – Чим далі на схід, тим краще все зрозуміло та просто. Люди очікують на пекельні муки і отримують їх. Вони мають багато часу подумати про зроблені помилки та налашуватись на конструктив у наступному житті. Багато хто в Лізи ще на етапі Чистилища все розуміє, а дехто ще перебуває і в тій черзі, у якій ми з тобою йшли.

- То вони одразу на землю?

- Звичайно! А як інакше закріпити вивчене? Ти ж учила фізику: дія дорівнює протидії. Ньютон отримав цей урок і з усіма земними постояльцями поділився своїми спостереженнями та досвідом. Так він і склав іспит.

Геля дивилась на свого лектора трохи розгублено. Вона не розуміла, що відбувається, тож Ярослав почав пояснювати.

– Земне життя – це, так би мовити, іспит для переходу на інший рівень. Ну, взагалі-то, і екзамен, і навчання. Усього потроху. Щоб тобі було зрозуміло, земне життя – це освіта, яку ви здобуваєте. У процесі навчання складаєте іспит. Якщо «завалили» – на другий рік, так би мовити. Але спочатку пришвидшений курс із незасвоєного. Тут завжди весело: крики, стогін, прокльони, а інколи й моторошний сміх. Тут все одразу пригадується – вся гидота, яка порушує баланс. Звичайно, багато хто цю науку забуває і продовжує коїти злочини. От тоді ми знову зустрічаємось. Я ж кажу – весело!

- Це вони…

- Так, − Ярик знов підтвердив Гелін здогад. − Вони готові до іспиту. Все зрозуміли і готові виправляти і себе, і інших. Але є й такі, яким несила засвоїти урок. Вони не можуть поводити себе пристойно на Землі, тож отримують порцію покарання та страждання. Буває, починається покарання ще й земної сутності – до речі, майже завжди, − ну, і продовження вже таке, що закачаєшся. Власне, то вже зламані душі… − Ярослав замислився про щось, що, напевно, боліло йому особисто. Принаймні Гелі так здалося.

- А хто вони такі – ці зламані? – неделікатно втрутилась дівчина в його роздуми.

- Ну, − демон почав щось шукати очима, відчутно нервувати та навіть трохи сердитися. – Ви їх кличете блаженними, несповна розуму, шизофреніками... То найстрашніша з мук. До речі цю кару дуже часто отримують найбільші грішники. А знаєш які? – Ярослав подивився так, ніби Геля знала відповідь. - Найстрашніший гріх – це шкода, або нелюбов, і насамперед нелюбов до себе. Коли людина тільки віддає і не залишає собі нічого, вона порушує баланс, який в свою чергу викривляє світ. Такі люди сплачують подвійну ціну – і на землі, і у нас. Може здатися, ну, чого він страждає! Це ж така добра і чиста людина! І нікому ж вона не нашкодила і горя не заподіяла. А виявляється, що страждає вона більше за вбивць. Як це можливо? А ось так! Треба любити себе – таке, мабуть, чув кожен. Тренінги, книги, прийом у психотерапевта, наставлення подруги. Це фраза розхожа, але мало хто правильно її трактує. Більшість нарцисів користується цією формулою, щоб догоджати собі і не перейматися. Жити в задоволення. Звичайно, вони отримують свій фунт солі в кінці.