Розділ 25. Голосування

Понеділок почався з дощу. Сірого, холодного, здавалося, нескінченного. Ліна прокинулася рано, не виспавшись — усю ніч крутилася, намагаючись знайти рішення, якого не було.

Ейдан уже був на кухні, варив каву. Подивився на неї з неспокоєм:

— Ти спала?

— Трохи. Пару годин, може.

Він обійняв кохану, і вона притулилася до нього, вбираючи тепло, силу.

— Що б не сталося сьогодні, — сказав він тихо, — ми впораємося. Разом.

— Я боюся.

— Не бійся, люба.

Вони пили каву мовчки, дивлячись у вікно на дощ. День голосування. День, коли місто вирішить долю пекарні.

Уранці до пекарні майже ніхто не прийшов. Ліна відчинила, як завжди, виставила хліб на полиці. Але покупців не було. Місто наче вимерло — всі готувалися до вечірніх зборів, обговорювали, думали, обирали.

Тільки старий Волтер зайшов ближче до обіду. Купив булочку з корицею, присів біля прилавка:

— Важкий день сьогодні, Ліно.

— Так.

— Я проголосую проти проєкту. Хочу, щоб ти знала.

Ліна подивилася на нього здивовано:

— Справді?

— Справді. Я старий. Бачив багато. Знаю, що буває, коли приходять чужі люди з великими обіцянками. Зазвичай обіцянки не виконуються. А те, що було хорошого, знищується назавжди.

— Дякую, Волтере.

Він знизав плечима:

— Нема за що дякувати. Я один старий. Мій голос мало що значить. Молодь проголосує за. Вони вірять у дива.

Він пішов, залишивши Ліну з гірким усвідомленням правди його слів.

До вечора дощ посилився. Ліна стояла перед дзеркалом, намагаючись вирішити, що вдягнути. Безглуздо — хвилюватися про одяг, коли вирішується доля всього життя.

Обрала просту темну сукню. Зібрала волосся. Подивилася на своє відображення — бліде обличчя, темні кола під очима, напружений погляд.

— Ти красива, — сказав Ейдан, входячи до кімнати. Він теж одягнувся офіційно — темні штани, сорочка, піджак.

— Я виглядаю змученою.

— Ти виглядаєш як людина, яка бореться. Це красиво.

Вони поїхали до ратуші на його машині. Дорогою мовчали. Ліна дивилася у вікно на промоклі вулиці, темні будинки, рідкісні постаті людей.

Ратуша, стара будівля в центрі міста, була яскраво освітлена. Біля входу товпилися люди, ховаючись від дощу під козирком.

Ліна й Ейдан увійшли всередину. Велика зала була майже повна — люди сиділи на стільцях, уздовж стін, у проходах. Здавалося, прийшов увесь Солті Коаст.

Розмови стихли, коли Ліну помітили. Голови поверталися, погляди стежили. Деякі співчутливі, деякі осудливі, багато просто цікаві.

Єва махнула їм із третього ряду — зайняла для них місця. Вони пробралися туди, сіли. Івонна з Торвальдом сиділи поруч, кивнули на знак підтримки.

На сцені стояв довгий стіл, за ним — мер міста, Едвард Грант. Поруч — члени міської ради. І Роберт Чейз, як завжди усміхнений, у бездоганному костюмі.

Мер підвівся, постукав молотком по столу:

— Прошу тиші. Оголошую відкритими екстрені збори мешканців Солті Коаста. Тема — проєкт туристичного комплексу компанії "Прибережні горизонти".

Зала стихла. Мер продовжував:

— Усі знають ситуацію. Завод закрито, люди втрачають роботу, місто в кризі. Компанія містера Чейза пропонує інвестиції й нові робочі місця. Але для реалізації проєкту потрібна земля, на якій зараз стоїть пекарня міс Берг.

Він подивився на Ліну:

— Міс Берг відмовляється продавати. Це її право. Але сьогодні ми проведемо голосування. Чи підтримує місто цей проєкт? Якщо більшість проголосує "за", ми звернемося до влади регіону з проханням розглянути можливість примусового вилучення землі в інтересах міста.

Шепіт прокотився залою. Ліна стиснула кулаки. Примусове вилучення. Вони справді збираються це зробити.

Мер підняв руку:

— Але перш ніж голосувати, давайте вислухаємо обидві сторони. Містере Чейз, прошу.

Роберт встав, підійшов до трибуни. Усміхнувся залі:

— Добрий вечір. Я не повторюватиму те, що говорив на презентації. Усі знають нашу пропозицію. Хочу лише нагадати: ми пропонуємо не просто гроші. Ми пропонуємо майбутнє. Ваше місто вмирає. Це факт. Без роботи люди виїдуть. Через п'ять років тут залишаться руїни. Ми можемо це запобігти.

Він зробив паузу, оглянув залу:

— Прив'язаність до історії — це чудово. Пекарня — стара будівля, частина традицій. Але що важливіше? Кам'яні стіни чи живі люди? Минуле чи майбутнє дітей?

Оплески. Не всі аплодували, але багато хто. У Ліни всередині все стиснулося в тугий вузол.

Роберт продовжував:

— Ми готові з лишком компенсувати міс Берг. Вона зможе відкрити нову пекарню де завгодно. Але ця ділянка землі потрібна місту. Для виживання.

Він сів. Оплески посилилися.

Мер подивився на Ліну:

— Міс Берг, хочете щось сказати?

Ліна повільно встала. Ноги тремтіли, серце билося так голосно, що здавалося, вся зала чує. Вона підійшла до трибуни, подивилася на море облич.

— Я... — почала вона, і голос пролунав тихо, невпевнено. Відкашлялася, спробувала знову: — Я розумію, що місто в кризі. Бачу, як люди страждають. Але пекарня — це не просто будівля.

— Для нас це просто будівля! — вигукнув хтось із зали.

Шум, обурені голоси. Мер стукав молотком:

— Тиша! Дайте людині сказати!

Ліна набрала повітря:

— Пекарня стоїть тут сто років. Вона допомагала людям у важкі часи. Моя тітка й наставниця, Марта, пекла хліб для всіх, хто потребував. Безкоштовно, з любов'ю. Це місце... воно особливе.

— Ми знаємо про твій чарівний хліб! — крикнув інший голос. — Але він не сплатить наші рахунки!

Сміх, підтакування. Ліна відчула, як щоки палають:

— Я не говорю про магію. Говорю про серце міста. Про те, що робить Солті Коаст особливим. Якщо ми продамо душу за гроші, що залишиться?

— Залишимося ми! — закричала якась жінка. — Живі люди з родинами!

Зала вибухнула вигуками підтримки. Ліна стояла, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. Вони не слухали. Не хотіли слухати.