Розділ 24. Вибір міста

Тиждень після появи Роберта Чейза минув у напруженому очікуванні. Ліна намагалася жити звичайним життям — пекла хліб, приймала відвідувачів, усміхалася. Але в голові постійно крутилися думки про пропозицію бізнесмена, про майбутнє пекарні, про місто.

Папка з документами й рендерами лежала на столі у вітальні. Ейдан кілька разів переглядав її, вивчаючи цифри, плани, обіцянки.

— П'ятнадцять мільйонів інвестицій, — сказав він одного вечора. — Двісті робочих місць. Для містечка такого розміру це дуже масштабно. Могло б справді врятувати Солті Коаст.

— Але ціною знищення пекарні.

— Так. Ціною цього.

— Я не можу, Ейдане. Не можу продати це місце. Тут жила Марта, тут магія, тут серце міста, тут моє серце.

— Я це чудово знаю. І не прошу тебе продавати. Просто... думаю вголос. Намагаюся зрозуміти, чи є інший вихід.

— А якщо немає?

Ейдан обійняв її:

— Тоді ми залишимося тут. Разом. І місто знайде інший шлях. Або не знайде. Але це не твоя вина.

Ліна хотіла вірити в це. Хотіла вірити, що має право відмовити, що не несе відповідальності за долю всього міста. Але почуття провини росло з кожним днем.

Ситуація в місті продовжувала погіршуватися. До кінця тижня Ліна дізналася про сім родин, що планують від'їзд. Школа, в якій працювала Івонна, офіційно оголосила про закриття з нового навчального року — залишилося надто мало дітей. Крамниця Єви працювала в збиток, вона думала закритися до кінця місяця.

— Я не хочу виїжджати, — говорила Єва, сидячи в пекарні з чашкою чаю. — Це мій дім. Але я не можу тримати крамницю, яка не приносить прибутку. Доведеться шукати роботу в іншому місці.

— А Томас?

Єва сумно усміхнулася:

— Він запропонував мені переїхати до нього. У сусіднє місто. Там більше можливостей. Але я ще не вирішила.

Ліна взяла її за руку:

— Я розумію. І не виню тебе, якщо поїдеш.

— Але я винитиму себе. Ти залишаєшся, а я тікаю.

— Я залишаюся, бо в мене є причина. У тебе інша ситуація.

У понеділок до Солті Коаста знову приїхав Роберт Чейз. Цього разу не сам — із ним були ще троє чоловіків у ділових костюмах і жінка з планшетом.

Вони зняли залу в єдиному готелі міста й провели презентацію проєкту. Запросили всіх охочих.

Ліна не хотіла йти. Але Ейдан переконав:

— Треба знати, що вони обіцяють людям. Розуміти, з чим ми маємо справу.

Зала була повна. Прийшло дуже багато мешканців — рибалки, продавці, вчителі, пенсіонери. Сиділи рядами, напружені, з надією в очах.

Роберт Чейз стояв на імпровізованій сцені, усміхнений, упевнений. За його спиною на великому екрані демонструвалися слайди з гарними картинками.

— Добрий вечір, — почав він. — Дякую, що прийшли. Я знаю, це важкі часи для вашого міста. Закриття заводу — удар для всіх. Але я тут, щоб запропонувати рішення. Надію. Майбутнє.

Він клацнув пультом — на екрані з'явився рендер туристичного комплексу. Скляні будівлі, зелені галявини, басейни, щасливі люди.

— Прибережний курорт "Солті Бей". П'ятнадцять мільйонів інвестицій. Готель на двісті номерів, три ресторани, спа-центр, магазини, дитяча зона, конференц-зали. Ми перетворимо ваше місто на туристичний рай. Люди приїжджатимуть із усієї країни.

Слайди змінювалися — схеми, цифри, графіки.

— Двісті робочих місць у перший рік. Триста — до третього року. Офіціанти, покоївки, адміністратори, кухарі, садівники, охоронці. Зарплати вищі за середні по регіону. Повний соціальний пакет.

По залі пройшов шепіт — зацікавлений, схвильований.

— Ми вкладемо гроші в інфраструктуру міста. Відремонтуємо дороги, збудуємо новий дитячий майданчик, підтримаємо школу. Ваше місто розквітне.

Роберт зробив паузу, оглянув залу:

— Є тільки одна проблема. Нам потрібна земля. Конкретна ділянка в центрі міста.

На екрані з'явилася карта з червоним контуром.

— Ось тут. Зараз там стоїть стара будівля — пекарня. Ми готові викупити цю ділянку, надавши власниці щедру компенсацію. Але вона відмовляється.

Усі голови повернулися до Ліни. Вона відчувала погляди — важкі, запитальні, деякі осудливі.

— Я розумію прив'язаність до історичних будівель, — продовжував Роберт м'яким голосом. — Але іноді треба робити вибір. Історія чи майбутнє. Сентиментальність чи виживання. Одна людина чи ціле місто.

Ліна стиснула кулаки. Маніпулятор. Він спеціально тиснув на людей, нацьковував їх на неї.

— Я пропоную місту зробити вибір, — сказав бізнесмен. — Чи підтримуєте ви цей проєкт? Чи хочете ви, щоб ми інвестували у ваше місто? Якщо так — допоможіть мені переконати власницю пекарні. Поговоріть із нею. Поясніть, як важливий цей проєкт для всіх.

Він зробив ще одну паузу:

— А якщо ні — скажіть зараз, і ми поїдемо. Знайдемо інше місто. Інше місце. У нас є десятки варіантів. Ми не нав'язуємося. Просто даємо можливість.

Зала мовчала. Потім хтось ззаду закричав:

— Ми за! Ми хочемо проєкт!

Інші голоси підхопили:

— Так! Нам потрібна робота!

— Не можна через одну пекарню губити ціле місто!

— Ліно, будь ласка, подумай про людей!

Ліна сиділа, відчуваючи, як щоки палають. Ейдан узяв її за руку, міцно стиснув. Єва, що сиділа з іншого боку, теж поклала долоню їй на плече.

Але голоси продовжували лунати — дедалі голосніше, вимогливіше.

Роберт підняв руку, закликаючи до тиші:

— Я розумію ваші емоції. Це нормально. Але давайте будемо цивілізованими. Міс Берг має право на своє рішення. Я просто прошу її подумати. Не про себе. Про місто. Про людей, які тут живуть.

Він подивився просто на Ліну:

— У вас є ще тиждень. Через сім днів я чекаю остаточної відповіді. Якщо вона буде "ні" — ми їдемо. І, боюся, Солті Коаст залишиться без майбутнього.

Після презентації до Ліни підійшли кілька людей. Не всі були агресивними. Багато хто просто просив, благав, пояснював свої обставини.