Розділ 19. Непрохані гості

Ранок почався з мелодії мобільного. Ліна ще спала, коли телефон задзвонив — надто рано для дзвінків. Вона намацала слухавку, не розплющуючи очей:

— Алло?

— Ліно. Це я.

Ейдан. Голос втомлений, напружений. Ліна миттєво прокинулася, сіла в ліжку:

— Що сталося? Котра година?

— Шоста ранку. Вибач, що розбудив. Але я... мені треба було почути твій голос.

Ліна ввімкнула лампу. За вікном було ще темно, тільки перші проблиски світанку фарбували небо в сірий колір.

— Ти не спав усю ніч?

— Не зміг. Елізабет... вона телефонувала вчора пізно ввечері. Сказала, що Чарлі плаче, питає про "нового дядька". Просила приїхати, заспокоїти його.

— І ти поїхав?

Пауза.

— Так.

Ліна стиснула телефон. Звісно, поїхав. Хіба міг не поїхати, якщо дитина плаче?

— Я пробув там годину, — продовжував Ейдан. — Читав йому казку, сидів поруч, поки він засинав. Він... Ліно, він тримав мене за руку. Такий маленький, наляканий. І я не міг просто піти.

— Розумію.

— Елізабет була поруч увесь час. Дивилася на нас. Потім, коли хлопчик заснув, вона сказала, що я був би хорошим батьком. Що шкодує, що не дала мені шансу.

Ліна заплющила очі, намагаючись угамувати біль у грудях.

— І що ти відповів?

— Що це в минулому. Що в мене є ти. Що ми не можемо повернути те, що було.

— А вона?

— Вона заплакала. Сказала, що розуміє. Але попросила подумати про Чарлі. Що дитині потрібен батько, родина. Що якщо тест покаже, що він мій... може, ми могли б спробувати знову. Заради сина.

Ліна розплющила очі. У кімнаті було тихо, тільки цокання годинника на стіні.

— Ти хочеш спробувати? — запитала вона рівним голосом.

— Ні! — різко відповів Ейдан. — Ні, Ліно. Я кохаю тебе. Я не хочу бути з Елізабет. Але якщо Чарлі мій син... я не можу просто зникнути з його життя. Не можу.

— Я знаю, — тихо сказала Ліна. — Я розумію.

— Але це не означає, що я повернуся до неї. Ми знайдемо рішення. Я буду батьком для хлопчика, якщо він мій, але залишуся з тобою. Ми впораємося, правда?

Ліна подивилася на порожню половину ліжка — на місце, де спав Ейдан, коли був удома.

— Коли будуть результати тесту? — запитала вона замість відповіді.

— Мали бути вчора чи сьогодні. Але я подзвонив до лабораторії — кажуть, потрібно більше часу. Якісь технічні проблеми з аналізом. Ще тиждень, може два.

— Два тижні? — Ліна відчула, як усередині все стискається. — Ейдане, я не витримаю ще два тижні очікування.

— Я знаю. Я теж. Але вибору немає. Мені сказали, що це нормальна практика, іноді таке буває. Треба просто зачекати.

Ліна лягла назад на подушку, дивлячись у стелю.

— Добре. Чекатимемо.

— Ліно...

— Мені треба вставати. Тісто само не спечеться.

— Я кохаю тебе.

— Я знаю.

Вона поклала слухавку, не відповівши взаємністю. Не зараз. Зараз слова застрягали в горлі, відмовляючись виходити назовні.

День тягнувся нескінченно. Ліна пекла, обслуговувала покупців, усміхалася, відповідала на запитання. Але все було наче крізь туман — слова долинали здалеку, обличчя розпливалися, час ішов надто повільно.

Івонна помітила першою:

— Ти в порядку? Ти дуже бліда.

— Усе нормально. Просто не виспалася.

— Ліно, я бачу, що не нормально. Що сталося?

Ліна подивилася на неї й раптом відчула, що більше не може триматися. Сіла просто на підлогу за прилавком, обхопивши коліна руками.

— Результати тесту затримали. Ще тиждень чи два. А Елізабет... вона плаче перед Ейданом, кличе його до Чарлі, говорить про родину. І він їздить до них. Бо дитина плаче. І я не можу його звинувачувати, але мені так боляче.

Івонна опустилася поруч, обійняла її за плечі:

— Це жахливо. Ліно, мені так шкода.

— Я боюся. Боюся, що втрачу його. Боюся, що навіть якщо хлопчик не його, Ейдан все одно відчує відповідальність. Боюся, що Елізабет знайде спосіб повернути його.

— Ейдан кохає тебе.

— Кохання не завжди перемагає. Іноді перемагає обов'язок. Відповідальність. Почуття провини.

Івонна міцніше притиснула її:

— Не думай так. Ще нічого не відомо. Може, хлопчик узагалі не його. Може, результати покажуть, що Елізабет бреше.

— А може, покажуть протилежне.

Вони сиділи в тиші, і Ліна відчувала, як сльози течуть по щоках. Вона не стримувала їх більше. Втомилася стримуватися.

Наступні дні минули в тривожному очікуванні. Ейдан телефонував щовечора, розповідав про роботу, про Чарлі, про те, як Елізабет продовжує з'являтися на будівництві. Ліна слухала, мовчала, відповідала коротко. Між ними росла стіна — невидима, але відчутна.

— Ти віддаляєшся, — сказав він в одній із розмов. — Ліно, не роби цього. Не йди від мене.

— Я не йду. Я захищаюся.

— Від чого?

— Від болю. Який прийде, коли ти підеш.

— Я не піду!

— Ти не знаєш цього. Поки не знаєш результатів тесту, не уявляєш, що відчуватимеш, коли дізнаєшся правду. Може, ти захочеш бути з сином. І це твоє право.

— Але я не хочу втрачати тебе.

— Іноді не можна отримати все. Іноді доводиться обирати.

Ейдан мовчав, і в цьому мовчанні Ліна почула правду — він знав, що вона має рацію. Знав, що якщо Чарлі виявиться його сином, вибір буде неминучим.

У четвер уранці, коли Ліна відчиняла пекарню, до дверей під'їхало таксі. З нього вийшла жінка — витончена, темноволоса, в дорогому пальті й з великою сумкою через плече. За нею — маленький хлопчик зі світлим рудуватим волоссям і великими карими очима.

Ліна завмерла на порозі, тримаючи ключі. Серце шалено забилося.

Вона знала цю жінку. Бачила її фотографію на сторінці Ейдана в соціальних мережах, він забув її видалити. Потім, звісно, видалив, але Ліні вона запам'яталася.

Елізабет.

Жінка підійшла ближче, усміхаючись — м'яко, майже вибачливо: