Розділ 18. Привиди минулого

Минуло вісім тижнів від від'їзду Ейдана. Вісім тижнів щоденних дзвінків по відеозв'язку, коротких повідомлень упродовж дня, електронних листів із його малюнками й фотографіями будівлі, що зводиться. Ліна навчилася жити з цією порожнечею поруч — прокидатися сама, засинати сама, їсти сніданок, дивлячись на порожній стілець поруч.

Квітень приніс перше справжнє тепло. Сніг розтанув, оголивши коричневу землю й перші зелені паростки. Повітря пахло морем і весною. Пекарня працювала як завжди — люди приходили, купували випічку, ділилися новинами. Івонна сяяла щастям, Торвальд зробив їй пропозицію. Єва жартувала, що скоро й Ліна піде під вінець.

— Спочатку хай повернеться, — відповідала Ліна, усміхаючись. — Потім побачимо.

Але вона вірила. Ейдан повернеться. Ще місяці півтора, і він буде вдома.

Дзвінок задзвонив у п'ятницю ввечері. Ліна готувала тісто на завтрашню випічку, коли телефон задзвонив. Ейдан. Вона усміхнулася, витираючи руки об фартух, і відповіла.

Але посмішка одразу згасла. Обличчя Ейдана було блідим, напруженим. Він був десь на вулиці — за його спиною миготіли ліхтарі й силуети перехожих.

— Ейдане? Що сталося?

Він мовчав кілька секунд, і Ліна відчула, як холод стискає серце.

— Ліно... мені треба тобі дещо сказати.

— Кажи.

Він провів рукою по обличчю, і вона побачила — він втомився. Дуже втомився.

— Сьогодні вдень на будівництво прийшла моя колишня дружина. Елізабет. З дитиною. Маленький хлопчик, років три. Вона... вона сказала, що це мій син.

Ліна завмерла, тримаючи телефон. У животі похолонуло.

— Твій син? — тихо перепитала вона.

Ейдан заплющив очі:

— Вона сказала, що хлопчик — мій. Його звати Чарлі. Йому три з половиною роки.

Світ хитнувся. Ліна повільно опустилася на стілець, не відпускаючи телефон.

Три з половиною роки. Вони розлучилися чотири роки тому. Значить, Елізабет завагітніла перед розлученням. Або одразу після. Або...

— Ти знав? — запитала вона, і голос пролунав чужим.

— Ні! — різко відповів Ейдан. — Клянуся, Ліно, я не знав. Вона й слова не сказала. Навіть натяку не було. Ми розлучилися, і вона зникла. Я думав — назавжди.

— А тепер знайшлася. З дитиною.

— Так.

— І чого ця жінка хоче?

Ейдан пильно подивився в камеру, і в його очах Ліна побачила біль:

— Каже, що втомилася. Що самій ростити дитину надто важко. Що хлопчикові потрібен батько. Що вона припустилася помилки, пішовши від мене. Просить дати їй шанс усе виправити.

Ліна відчула, як сльози набігають на очі, але стрималася. Не зараз. Не при ньому.

— І що ти їй відповів?

— Що мені потрібен час. Що в мене є ти. Що я не можу просто взяти й повернути все назад.

— Але дитина твоя?

— Я не знаю. Вона каже — так. Але мені потрібен тест ДНК. Я маю право знати напевно.

Ліна кивнула, хоча всередині все стиснулося в тугий вузол. Дитина. В Ейдана може бути син. Трирічний хлопчик, який ніколи не бачив батька.

— Ліно, — покликав Ейдан, і в голосі почулося благання. — Скажи щось. Будь ласка.

— Що я маю сказати? — тихо запитала вона. — Що я рада? Що все добре? Ейдане, у тебе, можливо, є дитина. Від іншої жінки. Яка тепер хоче повернути тебе.

— Я не хочу до неї повертатися! Я кохаю тебе!

— Але якщо хлопчик справді твій... — Ліна замовкла, збираючись із думками. — Ти не зможеш просто відвернутися від нього. Не зможеш. Я знаю тебе.

Ейдан мовчав. Вона мала рацію.

— Зроби тест, — сказала Ліна, витираючи сльозу, що набігла. — Дізнайся правду. А потім... потім вирішимо, що робити.

— Ти не кинеш мене? — запитав він, і в голосі був страх. — Ліно, скажи, що не підеш.

Вона хотіла сказати "не піду", хотіла обіцяти, що все буде добре. Але слова застрягли в горлі.

— Мені треба час подумати, — промовила вона нарешті. — Це... це надто складно. Вибач.

І вимкнула зв'язок.

Ліна сиділа на кухні, втупившись у темне вікно. На вулиці йшов дощ — перший весняний дощ, що змивав залишки зими. Вона не плакала. Просто сиділа й дивилася.

В Ейдана може бути син. Дитина, яку він ніколи не бачив. Колишня дружина, яка раптом вирішила повернутися.

І що тепер?

Ліна встала, підійшла до вікна. На вулиці було порожньо — тільки дощ і темрява. Вона згадала слова Марти з одного з листів: "Кохання — це не тільки радість. Це ще й вибір. Щодня ти обираєш людину наново. З усім її минулим, з усіма її помилками, з усіма її страхами."

Ейдан не винен. Він не знав про дитину. Елізабет приховала це від нього. Три з половиною роки ростила хлопчика сама — чи не сама? І ось тепер раптом вирішила, що батько потрібен.

Але чому зараз? Чому саме тепер, коли Ейдан нарешті здобув щастя?

Ліна повернулася до столу, взяла телефон. Єва. Їй потрібна мудра Єва.

Подруга відповіла після другого гудка:

— Ліно? Так пізно... що сталося?

І Ліна розповіла. Усе. Про дзвінок, про Елізабет, про хлопчика, про страх, який оселився в душі.

Єва слухала мовчки, не перебиваючи. Коли Ліна закінчила, вона зітхнула:

— Чорт. Це... це складно.

— Я не знаю, що робити.

— Ти кохаєш його?

— Так.

— Тоді зачекай результатів тесту. Може, хлопчик узагалі не його. Може, ця Елізабет просто шукає батька для дитини, а Ейдан підходить на цю роль.

Ліна замислилася. Єва мала рацію — надто багато збігів. Елізабет чотири роки мовчала, а тепер раптом знайшла Ейдана? Спеціально приїхала до столиці, розшукала його на будівництві?

— Це дивно, — повільно сказала Ліна. — Дуже дивно.

— Ось саме. Може, вона маніпулює. Намагається повернути колишнього чоловіка, користуючись дитиною.

— Але якщо хлопчик справді його?..

— Тоді вирішиш, як вчинити. Але спочатку — факти. Без фактів це лише здогади й страхи.

Ліна кивнула, хоча Єва не бачила цього:

— Дякую. Мені треба було це почути.