Розділ 16. День закоханих

Лютий приніс відлигу. Сніг почав танути, перетворюючись на сльоту, з дахів капало, повітря пахло весною, хоча до неї було ще далеко. Солті Коаст оживав після зимового сну — рибалки частіше виходили в море, діти гралися в калюжах, усі люди частіше усміхалися.

Ейдан остаточно переїхав до квартири над пекарнею. Його речі заповнили шафи, інструменти знайшли місце в маленькій майстерні, яку він облаштував у підвалі. Ліна звикала до постійної присутності коханого чоловіка — до його сорочок на стільці, до запаху дерева, до того, як він наспівував уранці, готуючи каву.

Іноді вони сварилися — через дрібниці. Він залишав стружку на підлозі, вона забувала прибирати борошно зі столу. Він хотів тиші ввечері, вона любила читати вголос. Але сварки були короткими, закінчувалися поцілунками й вибаченнями.

— Це нормально, — сказала Єва, коли Ліна ділилася сумнівами. — Коли люди починають жити разом, потрібен час притертися. Головне — не мовчати, а говорити. Вирішувати проблеми, а не копичити образи.

Ліна кивала, розуміючи. Марта й Деніел не встигли притертися — їхня історія обірвалася надто рано. Але в неї з Ейданом є час. Багато часу.

Річард не з'являвся три тижні. Ліна почала хвилюватися — чи допоміг хліб? Чи він... вона не хотіла думати про погане.

І ось, у середині лютого, він прийшов. Виглядав інакше — не щасливим, але живим. В очах з'явився проблиск чогось, чого не було раніше. Інтересу до життя?

— Ліно, — сказав він, входячи. — Я хотів повідомити. Хліб... він спрацював. Не одразу. Перші дні я їв і нічого не відчував. Думав, це дурниці, дарма я приїхав. Але потім...

Він сів, і Ліна помітила — руки більше не тремтять.

— Потім я почав помічати дрібниці. Як сонце відбивається в калюжі. Як сміється дитина на вулиці. Як пахне хліб, який я їм. Речі, на які раніше не звертав уваги. І подумав — а ж це гарно. Життя гарне, навіть коли ти на дні.

Ліна слухала, затамувавши подих.

— Потім зустрів людину. В кав'ярні, випадково. Старий, років сімдесяти. Ми розговорилися. Він розповів, що все життя був теслею. Будував доми, меблі. Сказав, що справжня майстерність — не в гучних проєктах, а в тому, щоб робити речі, які служать людям. Які роблять їхнє життя трохи кращим.

Річард усміхнувся — уперше Ліна бачила його посмішку:

— Я замислився. Усе життя гнався за визнанням, за гучними іменами. Проєктував хмарочоси, бізнес-центри. Холодні будівлі для холодних людей. А може, справжній сенс — в іншому? У невеликих будинках для звичайних родин? У дитячих майданчиках? У тому, щоб будувати для людей, а не для грошей?

— Ти знайшов новий шлях, — тихо сказала Ліна.

— Думаю, так. Я не повернуся до колишнього. Не хочу. Але можу почати щось нове. Уже розмовляю з місцевим муніципалітетом у сусідньому місті. Їм потрібен архітектор для соціальних проєктів — школа, лікарня, житло для малозабезпечених. Платять мало, визнання не буде. Але... я хочу. Уперше за довгий час я хочу щось робити.

Ліна встала, обійшла стіл, обійняла його:

— Я так рада. Так пишаюся тобою.

Річард обійняв її у відповідь:

— Дякую. За хліб. За віру. Ти врятувала мені життя. Буквально.

Коли він пішов, Ліна плакала — від щастя, від полегшення. Ще одне життя врятоване. Ще одне маленьке диво.

День святого Валентина наближався, і місто готувалося. Крамниці прикрашалися червоними сердечками, в повітрі пахло трояндами й шоколадом. Єва організувала в книгарні вечір поезії про кохання. Кав'ярня "У Томаса" пропонувала романтичні вечері.

Ліна вирішила спекти особливе печиво — "Сердечка, сповнені любові". Простий рецепт, але з однією особливістю: кожне печиво потрібно було робити, думаючи про конкретну людину. Про її щастя, про її кохання.

Вона пекла для всіх, хто замовляв. Для Еліс і Волтера — літньої пари, що святкувала перший День Валентина після примирення. Для молодої пари, яка тільки почала зустрічатися. Для Кетрін і Софі — мама й донька, що вчаться любити життя знову після відходу батька.

І для себе з Ейданом. Вона спекла два печива у формі сердець, прикрасила червоною глазур'ю, поклала в гарну коробку.

Увечері 14 лютого Ейдан прийшов із букетом — не троянд, а гілок із набряклими бруньками, перев'язаних простою бечівкою.

— Троянди банальні, — пояснив він. — А це — обіцянка весни. Зрізав із яблунь у саду. За пару тижнів вони зацвітуть прямо у вазі. Бачитимеш, як розпускається нове життя.

Ліна взяла гілки, провела пальцями по набряклих бруньках:

— Це прекрасно. Дякую.

Ейдан дістав ще одну коробку — маленьку, дерев'яну:

— І це. Зробив сам.

Усередині була каблучка. Не з діамантом — проста, з темного горіха й світлого ясена, дві породи дерева, переплетені в тонку смужку. У місці з'єднання була крихітна інкрустація — крапелька бурштину, золотиста, як мед.

— Два дерева, два життя, які стали одним, — пояснив Ейдан. — А бурштин — це час. Давня смола, яка стала коштовністю. Як наше кохання. Це не пропозиція, — швидко додав він. — Просто... символ. Того, що ти значиш для мене. Що я хочу бути з тобою. Завжди.

Ліна надягла каблучку — вона ідеально сиділа на пальці, тепла, наче жива. Два дерева перепліталися так щільно, що здавалися єдиним цілим.

— Вона чудова. Дякую. — Вона простягнула йому свою коробку з печивом. — Я теж приготувала дещо.

Вони їли печиво разом, сидячи біля вікна, при світлі свічок. За вікном мірно шуміло море, яскраво сяяли зірки.

— Знаєш, — сказав Ейдан, — рік тому я й уявити не міг, що святкуватиму День Валентина. Думав, це все дурниці, це не для мене. А тепер хочу святкувати щороку. З тобою.

— Я теж, — прошепотіла Ліна. — Я така щаслива. Страшно іноді. Думаю — а раптом щось станеться? Раптом я втрачу тебе?

Ейдан узяв її за руки:

— Ніхто не знає майбутнього. Може статися будь-що. Але я тут зараз. І планую бути тут довго. Дуже довго. І ми будемо щасливі стільки, скільки дозволить доля. Домовились?