Розділ 14. Різдвяне диво

Грудень перетворив Солті Коаст на казку. Різнобарвні гірлянди протягнулися через головну вулицю, на площі з'явилася велика ялинка, прикрашена іграшками, які робили школярі власноруч. Крамниці світилися теплими вогнями, в повітрі пахло хвоєю, корицею й мандаринами.

Ліна прикрасила пекарню вінками з ялинових гілок, червоними стрічками, свічками на підвіконнях. Ейдан приніс невелику ялинку й поставив у куті зали.

— Вона з мого саду, — пояснив він. — Росла надто близько до будинку, все одно треба було спиляти. Вирішив, що краще вона проведе Різдво тут.

Вони прикрашали її разом увечері, після закриття. Ейдан вирізав із дерева маленькі іграшки — зірочки, сердечка, пташок. Ліна спекла пряники у формі будиночків, сніговиків, оленів, повісила їх на стрічечках.

— Гарно, — сказав Ейдан, обіймаючи її ззаду, коли вони милувалися результатом. — Як у дитинстві.

— У тебе було хороше Різдво в дитинстві?

— До смерті мами — так. Потім... потім стало сумно. Батько пив, я старався вдавати, що все нормально. — Він поцілував її в скроню. — Але це в минулому. Тепер у мене буде інше Різдво. З тобою.

Ліна повернулася в його обіймах, обняла:

— А в мене з тобою.

За кілька днів до Різдва до пекарні зайшла молода жінка з дівчинкою років семи. Жінка виглядала змученою, з темними колами під очима. Дівчинка трималася за її руку, мовчазна, з сумними очима.

— Добрий день, — сказала жінка. — Ви Ліна? Клара казала, що ви... допомагаєте людям.

— Заходьте, будь ласка. — Ліна провела їх до столу. — Я Ліна. А ви?

— Кетрін Веллс. А це моя донька Софі. — Вона погладила дівчинку по голові. — Ми переїхали до Солті Коаста три місяці тому. Після розлучення.

— Розумію. Чим можу допомогти?

Кетрін подивилася на доньку, потім знову на Ліну:

— Софі... вона перестала говорити. Зовсім. Уже три місяці мовчить. Лікарі кажуть — психологічна травма. Її батько... він пішов від нас. Раптово. Зібрав речі й зник. Навіть не попрощався з донькою. Софі думала, що це через неї. Що вона зробила щось не так, і тато пішов. Я намагалася пояснити, що це не так, що дорослі іноді розстаються, але це не вина дітей. Але вона... вона просто замовкла. І з того дня — жодного слова.

Ліна подивилася на дівчинку. Софі сиділа, опустивши голову, теребячи край светра. Маленька, крихітна, що несла на своїх плечах тягар провини.

— Софі, — тихо сказала Ліна, присідаючи поруч. — Хочеш печива?

Дівчинка підвела очі — сірі, величезні, сповнені болю. Кивнула ледь помітно.

Ліна принесла печиво — звичайне, цукрове, з посипкою. Софі взяла, відкусила маленький шматочок.

— Смачно? — запитала Ліна.

Кивок.

— Знаєш, я іноді теж не хочу говорити. Коли мені сумно чи страшно. Мовчати легше, правда?

Ще кивок. Але в очах дівчинки промайнуло щось — розуміння, вдячність.

Кетрін витерла сльозу:

— Психологи кажуть — потрібен час, не тиснути. Але скоро Різдво, і я так хочу почути її голос. Хочу, щоб моя дівчинка знову була щасливою. Щоб зрозуміла — це не її вина. Зовсім не її.

Ліна думала. Узяла зошит, згадуючи рецепти. Був там один... так.

"Медові дзвіночки

Для тих, хто втратив здатність говорити — від страху, від болю, від шоку, від почуття провини.

Основа: імбирне тісто (тепле, пряне), мед, масло.

Особливе: кориця (сміливість), мускатний горіх (зцілення), ваніль (солодкість життя), цедра апельсина (радість).

Формувати у вигляді дзвіночків — символ звуку, голосу.

Прикрашати білою глазур'ю — символ чистоти, звільнення від провини.

Ідеально спекти вночі напередодні Різдва, коли у світі тихо й чутні лише молитви.

Давати дітям і дорослим для переконання, що їхній голос має право звучати."

— У мене є рецепт, — сказала Ліна. — Особливе різдвяне печиво — медові дзвіночки. Не обіцяю дива, але... може допомогти. Софі потрібно буде їсти його щодня.

Кетрін схопила її руку:

— Дякую величезне!

— Але поки нема за що.

— Дякую вже за те, що хоча б пробуєте.

Івонна й Торвальд зустрічалися тепер регулярно. Щосуботи пили чай у кав'ярні "У Томаса", обговорювали книжки. Іноді гуляли вздовж берега. Розмовляли про все — про життя, про втрати, про море, про літературу.

Поступово між ними росло щось більше, ніж дружба. Торвальд ловив себе на тому, що думає про неї між зустрічами. Що чекає на суботу. Що усміхається, коли вона сміється над якоюсь фразою з книжки.

Івонна теж відчувала. Серце билося частіше, коли вона бачила його. Вона почала більше уваги приділяти тому, як виглядає, особливо по суботах. Надягала гарну сукню, розпускала волосся.

Одного разу, незадовго до Різдва, коли вони сиділи в кав'ярні, Торвальд промовив:

— Івонно, я хотів запитати... ви святкуєте Різдво з кимось?

— Зазвичай сама. Батьків немає, родини немає. Зазвичай просто читаю, п'ю чай.

— Це... звучить сумно.

Вона знизала плечима:

— Звикла.

Торвальд помовчав, збираючись із духом:

— Може, цього року ви не будете самі? Я... я хотів би запросити вас на вечерю. До мене. На Різдво.

Івонна підвела очі, і в них читався подив:

— Справді?

— Справді. Я теж зазвичай сам. Але думаю, удвох буде... краще. — Він усміхнувся соромливо. — Я не вмію готувати вишукано, але рибу приготувати можу. І Ліна обіцяла спекти пиріг.

Жінка просяяла:

— Я б із радістю. Дякую.

Вони дивилися одне на одного так, наче між ними вже існувало щось більше, ніж просто дружба.

Ліна пекла медові дзвіночки для Софі в ніч із 23 на 24 грудня. Ейдан теж не спав, допомагав — розкачував тісто, вирізав дзвіночки формочками.

— Думаєш, допоможе? — запитав він.

— Сподіваюся. Дівчинка так звинувачує себе. Думає, що тато пішов через неї. Потрібно щось, що звільнить її від цієї провини. Поверне їй голос — не фізично, він нікуди не подівся. Але всередині, в душі.